Читати книгу - "На лезі клинка"

Двоє найменших були суворими бородатими велетнями, вкритими шрамами, одягненими у важкі, потовчені обладунки. Їх, звичайно, обеззброїли при вході в Аґріонт, але вони все одно здавались небезпечними, й у Веста склалось враження, що вони залишили біля входу цілу гору важкого старого озброєння. Саме такі люди никали зараз біля кордонів Енґлії, недалеко від дому Веста, у сподіванні війни.

За ними зайшов старий з довгим волоссям і пишною білою бородою, і теж у пом’ятому обладунку. Через усе його обличчя тягнувся червоний шрам, зачіпаючи око — сліпе і більмувате. Втім, на вустах чоловіка сяяла усмішка, а його приємні манери напрочуд вигідно контрастували із похмурістю решти послів, зокрема і четвертого, котрий замикав процесію.

Йому довелося нахилитись, щоб не зачепити наголовень дверей, що був заввишки не менш ніж сім футів. Чоловік був закутаний у грубий коричневий плащ із каптуром, що закривав його обличчя. Коли він випростався, нависнувши над рештою присутніх, в кімнаті начебто стало тіснувато. Лякав уже самий його неймовірний ріст, але було і ще щось, що розходилось від нього нудотними хвилями. Це відчули солдати біля стін, які неспокійно засовались. Відчув помічник з питань аудієнцій, який, обливаючись потом, раптом засмикався і почав порпатися в документах. І тим паче відчув майор Вест. Його шкіру, незважаючи на спеку, пройняв холод, і кожна волосинка на тілі стала дибки під пропотілим мундиром.

Лише Хофф, здавалось, залишився незворушним. Він зміряв чотирьох північан похмурим поглядом, а гігант у каптурі вразив його не більше, ніж Гудмен Хіс.

— Отже, ви посланці Бетода. — Він спробував слова на смак, а тоді виплюнув: — Короля Півночі.

— Так, — відповів усміхнений старий і низько вклонився на знак поваги. — Я Ґансул Білоокий.

Його голос був звучним і приємним, без найменшого акценту, зовсім не таким, як очікував Вест.

— І ви емісар Бетода? — розважливо запитав Хофф, зробивши ще один ковток із кубка.

Вест вперше був радий, що лорд-камерґер знаходиться з ним в одній кімнаті, але потім він глянув на чоловіка в каптурі, і відчуття тривоги повернулось.

— О ні, — заперечив Білоокий, — я тут всього лише як перекладач. Ось емісар короля Півночі. — Він нервово блимнув зрячим оком на темну постать у плащі, так наче навіть йому було страшно. — Фенрір.

Він протягнув «ер» наприкінці імені, так що звук наче розтяв повітря.

— Фенрір Страховидло.

Промовисте ім’я, нічого не скажеш. Майор Вест згадав пісні, які чув у дитинстві — історії про кровожерливих велетнів, що жили у горах далеко на Півночі. На мить у кімнаті запала тиша.

— Гм-м, — незворушно протягнув лорд-камерґер. — І ви бажаєте аудієнцію з Його Величністю верховним королем Союзу?

— Саме так, мілорде-камерґер, — відповів старий воїн. — Наш голова, Бетод, дуже шкодує про ворожнечу між вашим і нашим народами. Він бажає лише найкращих стосунків з південними сусідами. Ми привезли з собою пропозицію про мир від нашого короля вашому і подарунок на знак нашої доброзичливості. Оце й усе.

— Так-так, — сказав Хофф, відкинувшись на високому кріслі і широко всміхаючись. — Приємне прохання з приємним підходом. Ви можете зустрітися з королем завтра, на Відкритій Раді, де оголосите свою пропозицію і покажете ваш подарунок перед першими особами королівства.

Білоокий шанобливо вклонився.

— Щиро вам дякую, мілорде-камерґер.

Він рушив до дверей, і двоє похмурих воїнів пішли вслід за ним. Чоловік у плащі на мить затримався, а тоді теж повільно розвернувся і, нахилившись, вийшов.

Тільки коли двері зачинились, Вест зміг спокійно вдихнути. Він похитав головою і стенув спітнілими плечима. Пісні про гігантів, аякже. Просто кремезний чоловік у плащі, та й по всьому. Хоча, з іншого боку, наголовень був таки досить високим…

— От бачите, майстре Морроу? — Хофф виглядав надміру задоволеним собою. — Не такі вони вже й дикуни, як ви казали! Мені здається, ми наблизились до розв’язання нашого північного конфлікту, а ви як вважаєте?

Помічник думав зовсім інакше.

— Е… так, звичайно, мілорде.

— Так, авжеж так. Як то кажуть, багато галасу даремно. Стільки песимізму і балачок про поразку від наших неспокійних громадян на Півночі, га? Війна? Ха! — Хофф знову гепнув рукою по столу, розплескавши вино із кубка. — Ці північани на таке не здатні! Ви й оглянутися не встигнете, як вони подадуть на членство в Союзі! Побачите, чи я був правий, еге ж, майоре Вест?

— Е…

— Добре! Чудово! Принаймні ми зробили щось корисне за сьогодні! Ще одне слухання, і вибираємось із цієї клятої печі! Хто в нас там, Морроу?

Помічник насупився і поправив на носі окуляри.

— Е… наступний Йору Сульфур, — сказав він, ламаючи язика об незнайоме ім’я.

— Хто-хто?

— Е… Сульфір чи Сульфор, щось таке.

— Ніколи про нього не чув, — буркнув лорд-камерґер. — Що він за чоловік? Якийсь південець? Тільки не ще один селюк, благаю!

Помічник заглянув у свої нотатки і хапнув повітря.

— Емісар?

— Добре, але від кого?

Морроу аж зіщулився, ніби дитина, яку ось-ось мали висікти.

— Від Великого Ордену магів! — випалив він.

На мить запала приголомшлива тиша. У Веста здійнялися брови і відвисла щелепа. Він припустив, що таке саме, мабуть, непомітно відбулось за солдатськими заборолами. Вест за звичкою поморщився, очікуючи на реакцію лорд-камерґера, але Хофф усіх здивував, вибухнувши дзвінким реготом.

— Прекрасно! Нарешті якась забава. Давненько тут не було мага! Впускайте чаклуна! Не треба його затримувати!

Йору Сульфур дещо розчарував. Він був одягнений у простий, запилюжений з дороги одяг і, щиро кажучи, виглядав не надто краще, ніж Гудмен Хіс. Його посох не був оббитий золотом, а його навершшя не увінчував кристал. Та й очі мага не палали містичним вогнем. Він виглядав як цілком звичайний чоловік, якому за тридцять, трохи втомлений, наче після тривалої подорожі, але загалом тримався перед лорд-камерґером цілком невимушено.

— Доброго дня, панове, — мовив чаклун, спираючись на посох.

Вест ніяк не міг визначити, звідки він родом. Явно не із Союзу, бо його шкіра була надто темною, але й не з Гуркула чи далекого півдня, бо для цього вона була надто світлою. Не з Півночі і не зі Штирії. Отже, звідкись далі, але звідки? Придивившись до нього уважніше, Вест помітив, що його очі мали різний колір: одне було блакитним, а інше зеленим.

— І вам доброго дня, сер, — відповів Хофф, вдаючи щиру усмішку. — Мої двері завжди відчинені для Великого Ордену магів. Скажіть, чи я маю приємність говорити з самим великим Баязом?

Сульфура це спантеличило.

— Ні, хіба мене не так представили? Я Йору Сульфур, а майстер Баяз — голомозий. — Він провів рукою по своїй кучерявій каштановій чуприні. — На проспекті стоїть його статуя. Але я кілька