Читати книгу - "Тінь над Дніпром, Наташа Голуб"

Ніч огорнула старі руїни, залишки бетонних споруд, вигорілих лісів, темряву, яку можна було відчути на дотик.

Роман і вона сиділи в чорному мінівені, що мчав по вибоїстій дорозі до зони. Справа було не тільки в місці — це була останній шанс знайти Куратора. Їхній слід перетинався з його мережею, і тепер кожен крок міг стати фатальним.

— Я досі не можу повірити, що все це сталося, — сказала вона, дивлячись на монітор.

— Ти не одна, — відповів Роман, підозріло озираючись через вікно.

Зона була порожньою, як пам’ять. Всі ці роки, на відміну від міста, тут не було новин, не було змін, не було людей. Тільки тіні, які, здавалося, спостерігали за ними з кожного боку. Кожен крок — це наближення до того, що вони шукали, і одночасно — до того, чого боялись.

Вони зупинилися біля великої бетонної конструкції, що колись була частиною старого військового об'єкта.

— Це він? — запитав Роман, кидаючи погляд на виведені на екран координати.

— Так, ось це і є Пункт 0. Тут починалась система, і тут все закінчиться.

Вони рушили вглиб, через темні коридори, спускаючись вниз. З кожним кроком температура падала, а повітря ставало важчим.

— Я не хочу повернутись додому без тебе, — сказав Роман тихо, ловлячи її руку.

Вона озирнулась, знову зустрівшись із його поглядом.

— Не буде дому, якщо ми це не зупинимо. Ти сам це знаєш.

І тоді вони увійшли в центральний зал, де на стінах миготіли монітори з порожніми очима. Тут був Куратор. Але його сліди були затертими, і сама система вже почала змінюватись, відключати доступ.

— Він нас чекає, — сказала вона, дивлячись на одну з камер, що раптово активувалась.

— Чекає і не тільки нас.

Зовсім поруч почувся звук зламаного механізму. Хтось підійшов.