Читати книгу - "Вода, павутина"

— Балакун. І я балакунка. Бачиш, як ми довго розмовляємо.

— Ти зі всіма… балаклива?

— Ні.

— А твій син був балакливим, коли був малим?

Злякався своєї зухвалості, але вороття не було. Слова вимовлені. Тепер настала черга Пречистої трохи образитися.

— Даміре!

Він затряс головою. У нього це завжди було ознакою, що він зробив щось ненавмисно. Пречиста зрозуміла. Вона розжалобилася.

— Ну добре, маєш право і такі питання ставити, але я не можу відповісти на всі.

Він чекав. Якби в кімнатці було видніше, помітив би, як вона незадоволено насупила брови.

— Ну добре, якщо вже тобі так цікаво, він був балакучим, постійно про щось питав. І пізніше забагато говорив, це йому дорого коштувало…

Спинилася на половині речення.

— Ні, я таки не хочу відповідати на такі питання.

Він замовк, украй розгублений.

— Ти приходиш до всіх, хто тебе кличе?

— Ні.

— Тоді до кого приходиш?

— А як ти думаєш?

— Ну, думаю, приходиш… до того, хто найбільше просить і найбільше кличе.

— Неправильно думаєш.

— Як неправильно?

— От так. З того твого «хто найбільше кличе» виходить, що я дослухаюсь до надокучливців, але ігнорую чемних і тихих людей. Ти мене постійно кликав?

— Ні.

— Коли ти мене почав кликати?

— Та мені здається, ну… я тебе взагалі не кликав.

— Отож-бо й воно.

— Може, я все-таки посилено думав про тебе. Добре, може, не саме про тебе, а про когось, хто мені може допомогти. Хто хоче допомогти.

— Отож, все ж таки, ти, певно, думав про мене?

— Так, думав про тебе. І не міг більше без тебе.

— Зачекай-зачекай. Без мене?

— Але ж ти придираєшся.

— Ти питав.

— Ну добре, не міг більше бути сам.

— Ось тобі й відповідь.

— Значить, ти приходиш до кожного, хто сам.

— Ні.

— Ти знов нічого не сказала.

— Я сказала достатньо. Подумай.

Дамір почав хитатися ліворуч-праворуч, ліворуч-праворуч. Наважився:

— Значить, не приходиш до кожного, навіть якщо він самотній, але якщо до когось прийдеш, прийдеш до того, хто самотній.

— Приблизно так.

— І до надокучливих не приходиш.

Мала Пречиста засміялася. Сміх її був, наче дитина нігтиком стукає по склянці.

Дамір заговорив голосом, який був несхожий на його голос. Такі голоси, які ставили одне й те саме питання, Пречиста добре знала.

— Скажи, ти дійсно Мати Божа?

Мала Пречиста мовчала.

— Чого ти не відповідаєш?

Мала Пречиста мовчала.

Він засовався, його болів хребет від того непорушного положення. Чи то через потягання, чи через щось інше його голос став колишнім. Повернулася й дитяча наполегливість.

— Як я буду знати, що Давидові буде добре?

— Будеш.

— Буду… буду… Але як?

— Ну, коли ти видужуєш від грипу, як ти знаєш, що тобі краще?

— Відчуваю.

— І це відчуєш.

— А, ну тоді добре. А коли це буде?

— Не знаю.

Він захвилювався, завовтузився і необережно ворухнув долонею. Пречиста ледве втрималась від падіння.

— Прошу тебе, будь обережнішим.

— Вибач. Але я не люблю чути твоє «не знаю». Тоді мені страшно. Хто ж буде знати, якщо ти не знаєш? Ти мене дійсно лякаєш.

— Не бійся, все буде, як має бути. Зрештою, хіба ми мусимо завжди і безперестанку розмовляти тільки про твої страждання?

Дамір зітхнув і супроводив зітхання усмішкою. Був у неприємній ситуації. Здалося йому, що тією усмішкою він трішки підлабузнюється, тому змінив тему:

— Ні, не мусимо постійно про мої страждання. Можемо розмовляти і про звичайні речі.

Тепер була черга Пречистої улесливо усміхнутися.

— Ну то порозмовляймо про звичайні речі!

Готувалася зайняти зручніше положення. Схопивши вмілим рухом краї своєї довгої сукеночки, уважно пильнувала, щоб з нею не сталося якоїсь неприємної ситуації, доки вона переміщається з місця на місце. Так, як це роблять жінки.

— Зачекай, я зіпруся на горбочок Сатурна.

Оперлася на м’ясистий горбочок між Даміровим вказівним пальцем і середнім.

— Вибач, мені смішне те, що ти сказала. Невже й ти віриш в ті речі, ті горбочки Марса і тому подібне… на долоні?

— Як сказати… Коли мені треба — вірю, коли не треба — не вірю. Як і інші.

— Та не зовсім «як інші». Я думав, що бодай тобі все має бути ясно. А якщо тобі все ясно, не треба дивитися, що пише на долоні. Ти ж… десь… між зірок і планет. Мусиш знати. Все знати.

— Не мушу. Може, й могла б, я не перевіряла, але мені легше не знати.

Розтулив рота, щоб засміятися, але не засміявся голосно і не затрясся. Боявся, щоб рука небезпечно не затрусилася.

— Зараз ще мені скажи, що віриш в гороскопи, і я дійсно почну сміятися.

— Чому? Бо, на твою думку, я якась інша?

— І не тільки на мою.

— На чию ще?

— Добре, не мусимо про тебе говорити. Але чому ми, звичайні, віримо в… такі речі?

— Такі ми є. Або якщо хочеш, ви такі є. Людині недостатньо просто бачити зірки. Мусить їх наблизити, і якщо їх не може торкнутися, мусить їх бодай подумки приборкати, щоб їй служили, — зітхнула вона. Дамір відчув це, йому навіть здалося, що сукеночка напнулася у грудях.

— Так, Даміре, людина має нездоланну потребу, щоб їй служили.

— Хіба у всьому треба служити?

Мала Пречиста засмучено махнула рукою.

— Прошу тебе, не говорімо знову про ці речі. Я якнайкраще знаю, що означає служити.

— Але ти знову перша почала про те, чого я не розумію.

— Знаю, я винна. На чому ми спинилися?

— Я тобі все розказую, у всьому зізнаюся, про що б ти не питала, а ти постійно викручуєшся. Завжди уникаєш відповіді. Я тобі більше нічого не скажу.

Перестав усміхатися і відвернув голову.

— Даміре, куди ти дивишся?

— Яка тобі різниця. Ти все знаєш, а коли знаєш все, то, напевно, знаєш і куди я дивлюся.

— Це не мої знання чи усвідомлення. Те, куди ти дивишся, неважливо ні тобі, ні мені, тому й мені нема потреби це знати.

— А я саме дивлюся на щось важливе, але тобі не скажу.

— Даміре, скільки тобі насправді років?

— Кажуть, що мені насправді сім, але це неправда, мені за 50. Я так думаю. Ніхто не святкує мої дні народження, то я й не впевнений.

— Дякую, що сказав мені.

Дамір спершу трохи схвилювався, а тоді все ж посміхнувся.

— Ти знала, просто хотіла, щоб я тобі сказав.

— Знала, просто хотіла, щоб ти мені сказав.

Бачив, що Пречиста посміхається. А вона дійсно посміхалася.

У нього повністю покращився гумор.

— Скажи, а скільки тобі років?

— Як коли. Інколи неповних шістнадцять, а інколи я значно-значно старша.

Наче на мить зник мідний відблиск від волосся