Читати книгу - "Вода, павутина"

не метелика. Помітив і тепер уже розгублено дивився на метеликоподібне створіннячко. «Невідомий метелик», — казав йому здоровий глузд і пошепки ще додав, що у природі такі зміни існують і що немає нічого дивного в тому, що йому здається, ніби замість метелика на долоні сидить філігранне людське створіння, одягнене у фіолетово-синього плюшевого плаща, піднятого до вух, яких не було видно з-під чорного волосся. Те чорне кучеряве волоссячко, зачесане на проділ, мало яскравий мідний відблиск, який освітлював засмагле личко і, як йому здалося, відсвічував навіть над голівкою. Насправді неймовірно маленькі очі здавалися величезними і трохи вибалушеними на тому дрібненькому обличчі. Вони уважно за ним спостерігали, і Даміра від голови до п’ят охопило відчуття, що маленьке створіння його добре знає, а зараз лише детально вивчає. Дівчисько посміхалося і намагалося посмішкою заспокоїти Даміра, який, якби міг, радше за все би глибоко і надовго втратив притомність. Йому не вдалося ні втратити притомність, ні зробити будь-який рух, який би звільнив його від того маленького привида. Якщо це був привид. Збудження однак стишилося, серце заспокоїлося і відчуття невідомої приємності замінило колишню розгубленість. Посміхнувся до створіння. Дівчинка кивнула головою і пересунула маленькі ніжки. Дамір помітив на них босоніжки з переплетеними ремінцями. Більше його мозок не навідували жодні думки про генетичні мутації метелика, його навіть не схвилювали ті шкіряні босоніжки. Посміхнувся, і дівчинка кивнула йому на знак привітання. З готовністю їй відповів. Рота не розтуляв, щоб не завдати їй шкоди подихом, але знав, що якби її про щось запитав, мала б зрозуміла. Бахур змирився з думкою, що на його долоні сидить дівчинка, хоча рештки розуму говорили йому, що він поводиться чудернацько і що все те, що він бачить, насправді не бачить. Натужно готувався поставити їй запитання, але ніяк не міг вирішити, щó хоче запитати: хто вона чи чим займається. Зволікав. Дівчинка не розтулила рота, але Бахур Дамір насправді не здивувався, коли почув чітке ствердження:

— Ти знаєш, хто я.

Він уже хотів щось відповісти і пояснити, що насправді не знає, але не міг поворушити вустами. Голос кудись зник.

Тому попри Дамірову волю, мозок чемно і ніжно звернувся до дівчинки:

— Знаю, ти Матір Божа.

І йому не спало на гадку занепокоїтися тим, що сказав.

Дівчинка ворухнулася, нахилила шийку, було видно, що вона шукає Бахурів погляд. Не наважився ані заплющити очі, ні відповісти, ні поглянути на неї. Чекав. Нарешті вона промовила:

— Як мені тебе називати?

Не мучився і не барився з відповіддю, що для нього дивно.

— Кличуть мене Бахур.

— Ні, я називатиму тебе твоїм справжнім іменем. Кликатиму тебе Дамір.

Він почервонів від насолоди. Навіть похоробрішав.

— А як мені тебе називати?

— Ну, скажімо, Мала Пречиста.

Знайшов сили і для справжнього запитання. Одне з перших, яке поставив у своєму житті.

— На скільки ти тут лишишся?

— Не знаю. Це не від мене залежить.

— Зрозуміло.

Він відчув, що промовив зрілу фразу, хоча насправді не розумів ані що сказав він, ані що сказала вона. Але відчув, що може продовжити.

— Тобі буде зручно в мене?

— Так, не переживай. Тільки нам треба про дещо домовитися.

Він кивнув.

— Даміре, мусиш мені пообіцяти, що нікому про мене не розкажеш.

Він був гордий, що вона вимагала від нього обіцянки. Якби він не боявся, що налякає її, встав би. А так задовольнився урочистим тремтінням свого голосу.

— Обіцяю, що нікому не скажу про тебе.

Йому здалося, що їй від полегшення спласла напружена сукеночка і що він почув м’який звук, коли оксамит опускався. Обоє посміхнулися.

— Де ти будеш спати?

Відповіла не відразу. Була трохи розгублена, імовірно, через незнайоме приміщення.

— Я? Я ніколи не сплю. Не турбуйся про мене. І взагалі, поводься нормально. Звично. Як тільки я відчую, що ти хочеш спати, я піду. Не бійся.

Дамір з таким полегшенням зітхнув, що здавалося, ніби ціла кімната випустила повітря. Сум і цілоденний неспокій покинули його.

— Даміре, ми не мусимо мовчати, бо зараз ніч.

— Я боюся Циліки.

— Що? Тої жінки, яка тобі… як це у вас називається?

— Опікунка.

— Так, опікунка, не могла згадати. Не мусиш боятися, вона нас не чує, ми розмовляємо зсередини. Ти ще когось боїшся?

— Ні. Вілім добрий, а старий дзядек мене більше не бачить.

— Він тебе бачить, але не помічає.

Дамір мовчав, але почав легенько хитатися, і Мала Пречиста його попередила.

— Не хитайся, мені зле, коли я хитаюся. Бачу, ти щось хочеш мене запитати. Спокійно питай.

— Ти знаєш, що сталося з Давидом?

— Знаю. Важка історія. Потрапив в аварію.

Дамір її перебив:

— Це я чув, про трамвай, але як це сталося?

— Було щось чорне, страшне в пітьмі, Давид налякався, побіг, не зміг оминути трамвай і… сталося.

— А що це було страшне в пітьмі?

Вона підняла пальчика, наче попереджає його.

— Дізнаєшся, коли прийде час.

Не хотів видатися нечемним, але мусив сказати те, що сказав:

— Хіба ти не могла спинити те чорне, страшне чи зупинити трамвай?

— Даміре, не будь дитиною. В мене нема такої сили, щоб зупинити трамвай. Коли вже трамвай рушить, важко його зупинити.

Він на мить зніяковів, замовк. Коли знову заговорив, голос його був тремтячим, сповненим страху.

— Де зараз Давид?

— В лікарні.

— Сам?

І голос Пречистої змінився. Став зворушеним.

— У сні всі люди самотні. Давид спить.

Дамір заплющив очі, не мав сил на неї дивитися. Той внутрішній голос також стишив через незмірну турботу і занепокоєння.

— Мала Пречиста, з Давидом все буде добре?

Здалося йому, що вона його полоскотала ручкою-щупальцем. Розплющив очі. Вона посміхалася до нього.

— Не бійся, все буде добре. Як мусить бути…

Дамір зітхнув, рамена піднялися, руки заворушилися, і Пречиста ущипнула його за долоню, цього разу досить неприємно. Боялася його несподіваних рухів.

— Вибач.

— Вибачаю, але мусиш пильнувати.

Дамір відчув, що міг би балакати до ранку.

— Скажи, чи можна мені нині сказати Катарині, що з Давидом буде все добре?

— Ні, вона й сама знатиме, як йому буде. Коли прийде час.

Розчаровано замовк.

Пречиста заговорила першою.

— Скажи, коли ти закохався в Катарину?

— Відразу, як вона народилася.

— Добре тобі.

Цього разу дійсно замовкли. Вона знову першою заговорила.

— Хочеш спати? Мені піти?

— Ні, лишися ще на трошки, мені дуже-дуже подобається, що ми не розкриваємо ротів, коли розмовляємо.

— Це практично.

— Ну так, в кімнату може хто-небудь зайти — Циліка, Вілім, дзядек, а я, як і завжди, мовчу. І ніхто нічого не може помітити.

— Мовчиш, а насправді ти балакун.

Дамір трішки образився.