Читати книгу - "Вода, павутина"

— Це не американський серіал, краще охолонь, ніж мене остаточно виводити з себе.

Відошич уже сів і перебирав якісь папери, коли додав:

— Може, для тебе буде краще, якщо ти ті американські серіали і ту охорону дітей в лікарнях будеш дивитися в своїй Ліці. На свіжому повітрі.

Касумич не сподівався від себе такого. У момент, коли став перед Відошичем, подумав, що йому лише щось гостро відповість, але ні: штовхнув його разом зі стільцем. Коли стілець вдарився об стіну, Симчич і Зділар, які підслуховували в коридорі, вже влетіли до кабінету, кинулися на Касумича і виволікли його з кабінету.

Відошич вийняв з нижньої шухляди пляшку трав’яної ракії і сьорбнув. Довго трясся. Через повні два роки пошкодував, що кинув курити. Коли трохи заспокоївся, зателефонував з мобільного:

— Це я. Де діти? Нехай зараз же йдуть до хати і не виходять, поки я не приїду. Не питай, чого. Забери дітей з вулиці.

Касумич уже покинув будівлю поліції на вулиці Хейнзеловій.

* * *

Катарина і Борис Горак вийшли з лікарні, коли стало зовсім зрозуміло, що Катарина знепритомніє і Бориса остаточно підведуть нерви. До трамвайної зупинки, що біля оперного театру, йшли мовчки; нарешті вдихали повітря, не насичене запахами лікарні. Про те, хто кому вчора ввечері телефонував, хто кому не відповідав, де була вона, де — він, а де — Давид, не промовили й слова.

— Катарино, ти будеш чекати дванадцятку?

— Так.

— Я сяду в перший, який приїде, мені все одно, яким їхати ту одну зупинку. Завтра не сиди цілий день в лікарні, не втомлюй дитини.

— Не буду цілий день, але ти чув, лікар сказав, що спілкування найважливіше.

— Хоч-не-хоч, я мушу на роботу, але обов’язково прийду.

— Я візьму лікарняне.

— Не дозволяй тому поліцейському ослові чи комусь з його колег заходити до Давида в палату.

— Добре.

— Їде мій трамвай. Не перенось паніку на Дадика, все буде добре.

— Знаю, що буде добре. Відчуваю це всім тілом.

— До побачення, Катарино.

— До побачення, Борисе.

Він зайшов у трамвай і став біля дверей — все одно сходити на наступній зупинці. Поглянув на вулицю і побачив, як Катарина очима супроводжує трамвай: шукала його серед облич біля вікон. Упізнав цей стурбований вираз і точно відчув момент, коли вона знайшла його серед пасажирів. Ще точніше зміг визначити часточку секунди, коли їхні погляди зустрілися, коли її обличчя зі стурбованого перетворилося на усміхнене, коли її рука ворухнулася, щоб йому махнути, але жінка передумала і відмовилася від свого наміру. Цієї миті знав, що в його житті, яким би воно не було і скільки б не тривало, будуть і важливіші дати, дні і миті, але цей образ жінки, яка не наважується махнути вслід переповненій чотирнадцятці, якимись невідомими шляхами виборе першість серед образів, які у нього обов’язково викликатимуть сум.

Двоє студентів розмовляли про вечірнє меню в їдальні Студентського центру і згадували про печених в печі восьминогів. Один сказав, що «з таким гівняним їдлом навіть неможливо набухатися». Погодилися, що «погода срана» і що сьогодні «був такий нудний день, здуріти можна».

* * *

Лише коли Катарина залишилась сама, зрозуміла, що не матиме сил навіть в трамвай сісти, а тим паче проїхати тою самою дорогою повз місце, на якому постраждав Давид. Викликала таксі, зачекала його, опершись на знак «Трамвайна зупинка» і попросила таксиста відвезти її додому зовсім іншою дорогою. Таксист не протестував.

Так вона уникнула того страшного місця, а, можливо, й Ірми, яка невдовзі після 18 години від трешнєвської «Нами» рушила до однієї з нотаріальних контор на Тратинській, де підписуватиме документи на кількох сторінках. Була в товаристві двох чоловіків: один із них був велетенського зросту, бритоголовий, одягнений у бездоганно чистий випрасуваний костюм, шитий особисто для нього, як і туфлі, розміру яких немає у серійному виробництві.

Катарина зайшла до хати, в якій горіло світло у мансарді. Було чути, як Іта і Ловро сміються, і Катарина, не зайшовши до них, пішла до Давидової кімнати. Лягла на його ліжко і тряслася так, що їй здалося, наче трясеться і сама хатка.

А хатка справді тряслася від ридань. Її найстарші сусідки не могли ні обняти її, ні потішити. Між ними простяглися стійкі сильні багатоповерхівки красивих ясних кольорів.

* * *

Бахурові Даміру вже було недостатньо ні точки на стіні, ні вікна, ні думок про голубині лапки. Мусив засвітити світло.

Не встаючи, почав розхитуватися, як величезна кегля, і спробував правою рукою дотягнутися до вимикача світильника. Йому це не вдалося відразу і він, пересуваючись сідницею і зігнутими колінами, підсунувся до тумбочки зі світильником і нарешті рукою схопив вимикача.

Восковий абажур стримав раптовий зблиск жарівки, і густе світло залило кімнатку, наче намагаючись її загріти, а не освітити. Бахур Дамір повернувся у попереднє положення, чекаючи, доки абажур достатньо загріється і розповсюдить запах розігрітої пилюки.

Не ворушився.

На розкритій долоні лівої руки, покладеній на стегно і забутій, відчув поколювання і стиснув її в кулак. Тепер його уже сильно засвербіла долоня, тому він спробував повністю витягнути середнього пальця стиснутого кулака, щоб ним добре почухати місце, яке тріпотіло, наче він схопив метелика. Палець не зреагував, і він спробував змусити пальці правої руки позбавити його відчуття лоскоту, яке його, на диво, не спонукало до сміху. Але і права рука чомусь була байдужою. Він підніс кулак лівої руки до світильника, який повністю, разом із пальцями, набув по краях червонуватого відсвіту. Здавалося, що завдяки невеличким зусиллям і терплячості пальці і кулак у добре освітлених місцях стануть прозорими, як гекон. Під прозорими краями натягнутої шкіри виднілося щось темне, і Дамір зрозумів, що доки він правою рукою засвічував світильника, на долоню опустився безшумний літун. Намацав ворсисте тільце і затряс рукою, щоб відчути його рухи. Метелик не ворушився, і він остаточно вирішив розтиснути кулака. Хоча здавалося, що пальці з тим прозорим освітленим краєм не можуть нічого, абсолютно нічого пошкодити, він їх обережно розтуляв, пильнуючи, щоб не торкнутися м’якого крильця. Серце чомусь почало гупати, і шия неприємно покрилася потом. Долоні, на диво, ні. Він розкрив пальці, всі, крім середнього, звільнивши крила, які нагадували м’яку оксамитову сукеночку. Розчулився. Ніяк не міг збагнути, чому він так по-дівочому збуджується через маленького гостя. Нарешті вимушено і різко поворушив пальцем і затримав дихання. Помітив