Читати книгу - "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник"

в повітрі, розпорошуючи навколо порожнечу. Щодня бачити ті самі будинки, заходити до них, довго ними блукати, вивчаючи поступово їхнє начиння, звикаючи до висоти й темряви коридорів, до важкого скрипу вхідних дверей, до віконниць і розеток у стінах, до лав у коридорах і килимів на сходах – мій даунтаун важить для мене значно більше, ніж можна припустити, я знаю про ці будинки все, у всякому разі – усе, що мені потрібно.

Скажімо, опера, обліплена кав’ярнями й магазинами, кінотеатром і касами, з майданчиком, на якому скейтбордери стоять на своїх дошках, ніби олов’яні солдатики на підставках, а старі торчки продають самопальні касети. Спогади, які викликає в мене опера, особливо сумні й ліричні, ясна річ, що це не стосується музики, до чого тут музика, мова йде про речі інтимніші. Скажімо, мої друзі. Серед моїх друзів традиційно не було любителів балету, думаю, навіть не варто пояснювати чому. Балет вони не дивилися навіть по телевізору, по-перше, тому що по телевізору балет, як правило, не показують, а по-друге – звідки в них телевізор. Справа зрозуміла, й коментарі тут зайві. Але навіть при цій нелюбові, нелюбові, слід завважити, якщо й не принциповій, то в усякому разі послідовній, мала місце одна історія, яка безпосередньо стосувалась балету. Одного разу, році так у 92-му, максимум – 93-му, тепер навіть не пригадаю, ми з друзями мали відбути колективний похід на балет. У рамках, здається, місячника естетичного виховання, а чи чогось такого. Буфетом справа обмежитися не могла – на вході був фейс-контроль, до нас, ураховуючи рівень нашого естетичного виховання, увага була особлива. Потрібно було йти. Але, очевидно з причини внутрішнього спротиву, похід видавався нам недоречним. До балету ми були не готові. Ми сиділи в пивбарі на проспекті Свободи (з наголосом на першому складі, так-так, саме з наголосом на першому складі – до свободи як філософського поняття це не мало жодного стосунку, мова йшла про чехословацького генерала, по-моєму, генерала, у будь-якому разі, справи це не стосується) і вагалися – нас позбавляли вибору. Ніхто не питав нас про наше ставлення до місячника естетичного виховання, і цілком даремно, тому що до чого ми мали чітке й принципове ставлення – так це саме до місячника естетичного виховання, але нас затисли в кутку й тримали під прицілом. У віці вісімнадцяти років особливо образливо відчувати себе щуром, якого придавили до стінки, погодьтесь. Тим більше коли ти третю годину поспіль сидиш у пивбарі на проспекті Свободи, і хай це не має жодного відношення до свободи як філософської категорії, усе одно образливо. Лишалось півгодини. Конформізм укотре переміг, ми вирішили їхати. Але це так просто сказати – вирішили їхати. Не так уже й легко було в нашому стані зібратися, вийти з пивбару й упіймати таксівку, не так уже й просто було нам у тому розпачливому стані домовитися з водієм, більше того – не так уже й просто було взагалі пояснити йому, куди ми їдемо. Але деталі зникли в підвалинах пам’яті, а суть лишилася на поверхні – ми доїхали, запізнившись лише на десять хвилин, справи наші йшли все краще. Але марно, марно думати, що будь-який, навіть найменший вияв твоєї продажності минеться даром і не буде тобі зарахований арбітрами матчу! Тільки не в цьому житті. Бо в цьому житті платити потрібно за все, а особливо за конформізм. Бо в цьому житті поміж балетом і свободою завжди потрібно вибирати свободу, навіть якщо це чехословацький генерал.

До залу нас не впустили, передусім через нашого друга Ігорька. Ми всі виглядали не найкращим чином, але нам готові були це пробачити, хоча б із огляду на місячник естетичного виховання, вони могли заплющити очі на наші заригані джинси й залиті пивом кросівки. Але наш друг Ігорьок, той, котрого ми збирались везти в багажнику таксівки, той, котрого ми забули в таксівці з першого разу, той, зрештою, котрий ішов попереду всіх – у довгому шкіряному плащі, під яким була лише стара біла майка, одягнена навиворіт – цей бар’єр йому не дався. Ще якби майка його, ця його стара-добра біла майка, не була одягнена навиворіт або не цей його дурацький плащ, який він не хотів лишати в гардеробі, оскільки боявся, що його вкрадуть, нам би могли все пробачити й пропустити на балет, рятуючи в такий спосіб смертельно безнадійну ситуацію з нашим естетичним вихованням, якби ж то було так. Але все було проти нас – майка була одягнена навиворіт, плащ скидати наш друг категорично відмовився, нас викинули, навіть не перевіривши квитки. Приречено ми йшли на вихід. «Шо, мальчики, уже?» – щиро здивувались тьотки в гардеробі. І тут він, наш друг, легким рухом заправив свою майку в джинси, защипнув плащ на верхній ґудзик і недбало так кинув: «Не мій стиль». Думаю, тьотки після цього мали повіситися на фанерних декораціях.

Чомусь саме того року доводилось бачити всі ці будинки в незвичних ракурсах, особливо близько підходити до них, продиратися всередину, розглядати впритул фарбу на стінах. Ніколи до того я не проводив біля них стільки часу, ніколи до того вони не були такими темними й порожніми. Навіть опера була темною й порожньою, тут не продавали більше касет із роллінгами, не було жодного вінілу, усе це залишилося десь там – у 92-93-му. Тут було цілком інакше життя, не менш цікаве, до речі, ніж те, попереднє, але все одно інакше. У всякому разі, зима в ньому була холодною, а повітря – розрідженим.

Ми йшли в цьому повітрі, уночі, чоловік тридцять-сорок, і заліплювали майданчик перед оперою агітацією. Ми ліпили її куди лишень могли, перегукуючись у темряві. Раптом попереду з’явилась міліція й рушила на нас. Намагаючись триматися разом, ми почали задкувати, вони йшли за нами, витримуючи дистанцію і зриваючи все, що ми перед цим наліпили. Це була навіть не дистанція, це була фора, ті п’ятдесят метрів, які ти завжди намагаєшся тримати про запас. У нас вони були, у них – ні. Їм, я думаю, було гірше.

7. Вологе тіло влади

Заходиш із бокової вулички, минаєш кпп, на вахті мінту говориш, скажімо, що ти кур’єр, тільки не наркокур’єр, що ти кур’єр і приніс кореспонденцію, або що ти приніс піццу, або вигадуєш щось більш ризиковане, скажімо, що ти в комітет по роботі з релігійними громадами. Їм, як правило, усе одно, питаються вони скоріше для порядку, хоча який тут порядок. Далі викликаєш