Читати книгу - "Місто Страшної Ночі"

Справді, весь тягар будівництва лежав на плечах Фіндлейсона та Гічкока. Інженер умисне вибрав такого недосвідченого хлопця, щоб виховати собі помічника, якого сам хотів. Було в них ще з півсотні майстрів-європейців, монтажників і клепальників, позичених із залізничних майстерень, та з двадцятеро десятників, білих і метисів, що керували загонами чорноробів, — але вони обидва добре знали, як мало можна покластись на підлеглих. Численні випробування в раптових аваріях, коли зсувалися залізні балки, рвались канати, ламалися крани чи розливалась річка, не виявили поміж них жодної людини, яку Фіндлейсон і Гічкок визнали б гідною тягти таке ярмо, як тягли вони самі, отож вони могли покладатись тільки один на одного. Фіндлейсон згадував усю історію будівництва з самого початку: і як одним махом було зведено нанівець кілька місяців проектної роботи, бо уряд Індійської імперії в останню хвилину вирішив розширити міст на два фути — певне, гадаючи, що мости вирізують ножицями з паперу, — і таким чином пустив на вітер добрих півакра розрахунків — тоді Гічкок, ще не звиклий до таких розчарувань, сховав обличчя в долоні й заплакав; і до нестями прикрі затримки з виконанням замовлень у Англії; і нескінченні листи з натяками на щедрі хабарі, коли буде прийнято одну, одну-єдину партію матеріалів непевної якості; і відверту війну, що розгорілася вслід за відмовою; і чемний, обережний саботаж замовлень, що тягся за тією війною, аж поки Гічкок, склавши докупи дві місячні відпустки та випросивши у Фіндлейсона ще десять днів і витративши свої скромні заощадження за цілий рік, подався до Лондона і там, як він сам запевняв і як підтвердили дальші надходження матеріалів, нагнав страху Божого на чоловіка такого могутнього, що він боявся самого тільки парламенту і відверто тим хваливсь, аж поки Гічкок насів на нього за його власним обіднім столом, і він таки злякався Кашійського мосту й тих, хто говорив від його імені! Потім одної ночі до селища при будівництві вдерлась холера, а за холерою по ньому вдарила чорна віспа. Пропасниця — та не покидала їх ніколи. Щоб легше було порядкувати в селищі, Гічкокові виклопотали чин судді третього класу з правом присуджувати тілесну кару, і Фіндлейсон задоволено спостерігав, як помірно користується він своєю владою, зважуючи, за що слід покарати, а що й пробачити. Довго, довго витав у спогадах Фіндлейсон — згадував і бурі, і раптові повені, і смерть у всяких виглядах і подобах; і страшний, нестямний гнів на бюрократичну тяганину, яка може звести з розуму того, хто знає, що в нього повно важливіших справ; посуха, клопоти санітарні і фінансові; народини, весілля, похорони і чвари в селищі, де жило двадцять каст, що ворогували між собою; суперечки, догани, умовляння; і безпросвітний відчай, що поймає людину, і вона тоді мусить бути вдячна за те, що рушниця її лежить розібрана в футлярі. А за всім тим виростав чорний кістяк Кашійського мосту — штаба за штабою, ферма за фермою, прогін за прогоном, — і кожен його бик нагадував про Гічкока. на все придатного помічника, який з самого початку і до оцього от кінця ні разу не сплохував, не підвів начальника.

Отож міст був ділом двох чоловіків — якщо не рахувати Піру, а Піру, звичайно, сам себе рахував. Він був лашкар[69], кхервар[70] з-під Булсара[71], знайомий з усіма портами від Рокгемптона[72] до Лондона; він дослужився до серанґа[73] на суднах Британської Індії, одначе, знудившись тісним корабельним світом та необхідністю чисто одягатись, покинув морську службу і зійшов на суходіл, де він зі своїм досвідом не міг зостатись без роботи. Він умів так майстерно орудувати талями і підіймати великі тягарі, що вартий був трохи не будь-якої платні, яку б йому заманулося попросити; одначе платню бригадирам-тубільцям установлює звичай, і таким чином Піру не добирав багато срібних рупій до своєї справжньої вартості. Ані прудка вода, ані будь-яка височина не лякали його, і, як колишній серанґ, він умів держати в руках владу Не було залізяки такої важкої чи так незручно покладеної, щоб Піру не зумів її підняти, змайструвавши систему блоків — обвислий, кособокий пристрій, споруджений зі страшним галасом, але для свого призначення придатний якнайкраще. Не хто як Піру одного разу врятував ферму сьомого прогону, коли новий дротяний трос застряг у блоці крана і здоровезна залізна плита зависла в повітрі, переважившись на один бік і загрожуючи вислизнути зі стропів. Робітники-тубільці перелякано зарепетували; тавровою балкою, що впала згори, перебило Гічкокові праву руку, але він пристебнув її до тіла і зомлів, а опритомнівши, чотири години керував роботою, аж поки Піру гукнув з вершечка крана: «Все гаразд!» — і плита лягла на своє місце. Ніхто не вмів краще за серанта Піру і стропити, і розчалювати, і найтовити, і орудувати коловоротами, і вправно витягати з кар’єра паровози, що падали туди, а коли треба — роздягтися, пірнути й подивитись, чи не підрила прудка течія Матері Ганги бетонних блоків довкола основи бика, або ж у буряну мусонну ніч попливти човном проти течії і потім доповісти про стан берегових укосів. Він не боявся втручатись у «військові ради» Фіндлейсона з Гічкоком і тлумачив, яких вузлів чи скріплень краще ужити, а коли, бувало, забракне слів у його чудернацькій англійській мові або ще чуднішій лінґва-франка — суміші португальської з малайською, — хапав мотузок і показував наочно. Піру сам собі добрав бригаду такелажників — якихось таємничих земляків з Кач-Мандві[74], що їх стягував до себе місяць за місяцем і випробував якнайсуворіше. Ніяке родичівство чи земляцтво не могло примусити Піру держати в бригаді робітника не досить сильного чи не досить міцного на голову.

— Моя честь — честь цього мосту, — звичайно казав він тому, кого збирався прогнати. — Яке мені діло до твоєї честі? Іди наймись на пароплав, бо ти більш ні на що не годишся.

Купка хатин, де Піру жив зі своєю ватагою такелажників, обступала злиденне житло морського жерця. Гой жрець, щоправда, зроду не плавав по Чорній воді, одначе його обрали за посередника між собою і богами два покоління морських блукачів, які не сприйняли ні науки портових місій, ні жодного з тих віровчень, що їх накидають морякам різні релігійні агентства по берегах Темзи. Жерцеві не було ніякого діла до їхньої касти — та, власне, й