Читати книгу - "Сильмариліон"

надати нолдорам кораблі чи допомогти будувати нові судна. Щодо самих телерів, то вони вже не уявляли свого дому деінде поза берегами Елдамару, як і не уявляли іншого володаря, крім Олве, принца Алквалондського. А він ніколи не слухав Морґота і не пускав його на телерські землі, натомість вірив, що Улмо та решта могутніх валарів виправлять шкоду, яку заподіяв Морґот, і після ночі розквітне новий світанок.

Тоді Феанор розлютився, бо зволікання досі лякало його; і роздратовано сказав Олве:

— Ти зрікаєшся дружби в мить, коли ми потребуємо її. Та сам радо прийняв нашу допомогу, коли ви, боязкі ледацюги, майже порожнем добулися-таки до цих берегів. Якби нолдори не висікли оцієї гавані та не доклали рук до спорудження мурів, ви й дотепер тулилися б у халупах на узмор’ї.

І відказав йому Олве:

— Ми не зрікаємося дружби. Хто, як не друг, дорікне за безглуздий учинок? Коли нолдори радо привітали нас і допомогли, то говорили інакше, ніж ти зараз: у землях Аману судилося нам жити довіку, мов братам, чиї оселі стоять поруч. А щодо білих кораблів, то не ви дали їх нам. Не від нолдорів навчилися ми цього ремесла, а від Володарів Моря; білу деревину ми обробляли власними руками, а білі вітрила ткали наші дружини та доньки. Тому ми не віддамо їх і не проміняємо на жодну спілку чи дружбу. Кажу-бо тобі, Феаноре, сину Фінве, кораблі для нас — те саме, що самоцвіти для нолдорів: витвір наших сердець, якого не повторити двічі.

Тоді Феанор пішов геть і доти сидів попід мурами Алквалонде, поглинутий темними думами, доки зібралося його воїнство. Коли ж він вирішив, що військової сили в нього вже вдосталь, то подався до Лебединої Гавані й, одбираючи силоміць кораблі, які стояли на якорі, взявся укомплектовувати їх своїми воїнами. Втім, телери стримали його наступ, скинувши чимало нолдорів у море. Тоді зблиснули мечі й на кораблях закипіла люта битва, яка перекинулася на освітлені свічадами причали та пірси Гавані й навіть попід величне склепіння її брами. Тричі відступав народ Феанора, багато вбитих було з обох сторін; однак авангард нолдорів підтримали Фінґон і передовий загін рушення Фінґолфіна, — той, надійшовши, угледів, що розпочалася битва й рід його зазнає поразки, і кинувся у бій, до пуття не з’ясувавши, в чому причина сварки; декотрі зі щойно прибулих подумали навіть, ніби телери, за наказом валарів, улаштували засідку на нолдорів.

Отож, урешті телерів було переможено, і чимало алквалондських мореплавців загинуло там жорстокою смертю. Бо нолдори стали несамовитими та відчайдушними, а телери були слабші за них і зі зброї мали тільки тонкі луки. Тоді нолдори відвоювали у них білі кораблі, взялися, як уміли, за весла й повели судна вздовж узбережжя на північ. І Олве волав до Оссе, але той не прибув, адже валари заборонили силоміць утримувати нолдорів од втечі. Та Уінен оплакувала телерів-мореплавців; і море у гніві нахлинуло на вбивць, так що чимало кораблів було розтрощено, а всі ті, хто був на них, потонули. Про Братовбивство в Алквалонде детально розказано в жалобній пісні, званій Нолдоланте, «Падіння нолдорів», яку перед зникненням склав Маґлор.

Хай там як, а більшість нолдорів таки врятувалась, і, коли буря стихла, вони продовжили подорож: декотрі — кораблями, інші — суходолом; але довга їхня дорога ставала дедалі лиховіснішою. Чимало часу йшли вони строєм крізь неозору ніч, але, зрештою, добулися-таки до північних рубежів Заповідного Володіння біля кордонів холодних узгір’їв Араманського пустища. Там, на високій кручі, що нависла над берегом, ельфи зненацька угледіли темну постать. Дехто стверджує, ніби то був сам Мандос, найвеличніший герольд Манве. Нолдори почули гучний голос, урочистий і жахливий, і він наказав їм зупинитися та слухати. Тож усі завмерли і стояли непорушно, і з краю в край нолдорського рушення линув той голос, виголошуючи прокляття і пророцтво, назване Північним Пророцтвом, Судьбою Нолдорів. Багато лиха віщували похмурі слова, проте нолдори зрозуміли їх тільки тоді, коли роковані біди вже спіткали їх; але всі почули прокляття, наслане на тих, котрі не спиняться і не діждуться вироку та помилування валарів.

— Незліченні сльози судилося вам пролити; валари-бо відмежують Валінор од вас, а вас — од Валінору так, аби за гори не перелетіло навіть відлуння ваших тужливих нарікань. Хоч куди би рушив Дім Феанора, від Заходу й аж до крайнього Сходу йому не уникнути гніву валарів, як не уникнути його і Феаноровим послідовникам. Обітниця верховодитиме ними, та все ж не сповнить надій, а буде натомість щоразу вихоплювати з рук ті скарби, що їх вони заприсяглися здобути. На лихе обернеться кожен добрий зачин; і причиною цього стануть родинна зрада і страх перед зрадою. Довіку їм буть Ізгоями.

Ви несправедливо пролили братню кров і заплямували землю Аману. І за кров ту заплатите кров’ю, і будете жити поза Аманом у тіні Смерті. Бо хоч Еру і заповів вам безсмертя в Еа і жодна хвороба вас не здолає, та згубити вас можна, і ви загинете — від зброї, тортур чи горя, — а ваші безпритульні духи полинуть у Мандос. І пробуватимуть там тривалий час, і тужитимуть за тілами; та навіть коли б усі, кого ви вбили, взялися за вас просити, — навіть тоді не сподівайтеся жалю. А ті, хто залишиться в Середзем’ї та не прийде до Мандоса, будуть обтяжені світом, наче нездоланною ваготою, і змарніють, і перед молодшим народом, який надійде пізніше, постануть сумовитими тінями. Такий присуд валарів.

Тоді багато нолдорів злякалося; та Феанор, пересиливши себе, мовив:

— Ми присяглися, і то — не пустослів’я. Ми дотримаємо обітниці. Нам погрожують незчисленними бідами та підступною зрадою; проте мовчать ось про що: як нам стерпіти боягузтво, легкодухів і страх перед ними? Тож ми продовжуємо свій путь — таке моє слово. І я передрікаю, що пісні про наші діяння не змовкнуть аж до останніх днів Арди.

Але в той час Фінарфін, який був родичем Олве з Алквалонде, відділився від строю і, засмучений та сповнений люті на Дім Феанора, повернув назад; і частина його народу рушила слідом, і, журливо торуючи пройдений шлях, вони знову побачили, як промінь із Міндону на Туні розтинає ніч, і врешті добулися до Валінору. Там вони отримали від валарів прощення, й Фінарфіна призначили правителем тих нолдорів, котрі залишились у Благословенному Краї. Одначе синів Фінарфіна не було поруч із ним, адже вони не захотіли покинути синів Фінґолфіна, цілий народ якого пішов уперед,