Читати книгу - "Вбивство у Східному Експресі"

Мсьє Бук делікатно пояснив причину візиту, на що жабоподібне лице княгині ніяк не відреагувало.

— Якщо це необхідно, месьє, — сказав вона у відповідь, — тоді залюбки. Ключі у моєї покоївки. Зараз вона підійде.

— Чи завжди ваша покоївка тримає в себе ключі? — поцікавився Пуаро.

— Авжеж, мсьє.

— І минулої ночі на кордоні ніхто з митників не вимагав у вас показати багаж?

Стара леді знизала плечима. «Таке трапляється дуже рідко. В усякому випадку, провідник би її покликав».

— Ви їй повністю довіряєте, мадам?

— Я уже вам відповіла на це питання, — різко відповіла вона. — Я не наймаю людей, яким не можу довіряти.

— Авжеж, — задумливо відповів Пуаро. Довіра — те, що необхідно в нинішній час. Думаю, краще мати одну покоївку, якій ти довіряєш, аніж декілька молодих вишуканих парижанок.

Її прекрасні темні очі окинули його різким поглядом. «Що ви маєте на увазі, містере Пуаро?»

— Я? Нічого, мадам.

— Але все ж таки. Ви вважаєте, що мені потрібно найняти парижанку для догляду свого одягу?

— Це було б звичніше. — Вона похитала головою. — Шмідт віддана мені. — Її голос забринів. — Відданість — безцінна риса.

Німкеня прибула з ключами. Княгиня говорила до неї своєю рідною мовою та звеліла відчинити валізи й допоїти джентльменам у їхніх пошуках. Сама ж вона вийшла у коридор поглянути на сніг. Пуаро вийшов разом із нею, залишивши обшук на мсьє Бука.

Вона окинула його веселою гримасою.

— Що, мсьє, не хочете бачити, що у мене у валізах?

— Мадам, це лише формальність, — відповів він.

— Ви впевнені?

— У вашому випадку — так.

— Але ж я знала й любила Соню Армстронг. Чому ви так думаєте? Думаєте, що я не змогла б забруднити свої руки вбивством цього негідника Касетті? Зрештою, ви праві.

Вона замовкла на хвилину-дві. Потім продовжила.

— Знаєте, що б я зробила з такими людьми, як він? Я б краще покликала своїх слуг і звеліла: «Відшмагайте його до смерті й викиньте, як непотріб». Так робили в ті часи, коли я була молода, мсьє.

Пуаро нічого не говорив, лише уважно слухав. Вона раптово поглянула на нього.

— Ви нічого не кажете, містере Пуаро. Це свідчить про те, що ви замислилися, так?

Він поглянув на неї із цікавістю. «Я думаю про те, що ваша сила у волі, а не у руках».

Вона опустила свій погляд на свої тонкі, одягнені в чорну вуаль руки, увішані перстенцями.

— Це справді так. — Промовила вона. — У мене вже немає сил. Не знаю, радіти мені з цього чи ні.

Вона повернулася й попрямувала в своє купе, де покоївка вже складала речі назад у валізи. Коротким жестом вона зупинила вибачення від мсьє Бука.

— Вам немає за що вибачатися, мсьє, — сказала вона. — Трапилося вбивство. Є деякі процедури, яких необхідно дотриматися. Ось і все.

— Ви дуже люб’язні, мадам.

Двері до наступних двох купе були зачинені. Мсьє Бук похитав головою.

— Дідько! — сказав він. — Це буде непросто. У них дипломатичний паспорт. Їхній багаж не можна чіпати.

— Для митниці так. Але не для розслідування вбивства.

— Знаю. Але ми ж не бажаємо проблем.

— Не турбуйтеся, друже. Граф і графиня поставляться з розумінням. Бачили, як себе вела княгиня Драгомирова.

— Велична дама. Вони обоє в схожій ситуації, проте граф має більш люту вдачу. Він не був у захваті, коли ви почали допитувати його дружину. А це роздратує його ще більше. Гадаю, нам варто оминути їй. Все ж таки, вони абсолютно жодним чином не пов’язані з цією справою. Для чого мені накликати на себе додаткові клопоти?

— А я з вами не погоджуся, — відповів Пуаро. — Гадаю, що граф Андреній буде поміркованим. Врешті-решт, давайте спробуємо.

І ще до того, як мсьє Бук почав відповідати, постукав у купе номер 13. Голос зсередини промовив: «Заходьте!»

Граф сидів у кутку поблизу дверей і читав газету. Графиня сиділа, підібгавши ноги, поблизу вікна. Вона мала вигляд, неначе спала.

— Вибачте, графе, — розпочав Пуаро, — пробачте за наш вторгнення. Ми зараз проводимо огляд усього багажу в потязі. Переважно — це проста формальність, яка повинна бути дотримана. Мсьє Бук гадає, що ви, подорожуючи з дипломатичним паспортом, маєте повне право відмовитися від цієї процедури.

Граф на хвильку замислився.

— Дякую, — відповів він. — Але не думаю, що для мене варто робити якісь винятки. Гадаю, що наш багаж має бути оглянутий так само, як і усіх інших пасажирів.

Він звернувся до дружини: «У тебе немає заперечень, Єлена?»

— Ні, аж ніяк, — сказала вона без зволікань.

Вони провели швидкий і поверхневий огляд. Пуаро намагався заспокоїти загальну напругу різноманітними ремарками, як: «Щось ця етикетка на валізі підмокла, мадам», коли клав на місце гарну синю марокканську валізу із намальованими ініціалами та короною.

Графиня ніяк не це не відреагувала. Здавалося, начебто її це процедура дещо дратувала. Вона ще більше сховалася в куток й намагалася сонливо поглядати у вікно, поки чоловіки порпалися в її речах у сусідньому купе.

Пуаро закінчив пошуки тим, що відчинив маленьку шафку над рукомийником і мигцем кинув погляд на вміст — там була губка, крем для обличчя, пудра та маленька пляшечка тріоналу.

І з вибаченнями вся братія покинула купе.

Далі йшли купе місіс Хаббард, покійника та Пуаро.

Після цього вони перейшли до купе другого класу. У першому, на місцях 10 та 11, розташовувалися Мері Дебенхем і ҐретаОльсон, яка спалата відразу прокинулася.

Пуаро вкотре повторив ціль візиту. Шведка виглядала дещо стурбованою, а Мері Дебенхем ніяк не відреагувала. Пуаро звернувся до шведки.

— Якщо ви не заперечуєте, мадемуазель, ми оглянемо ваш багаж, а потім, якщо ваша ласка, ви відвідаєте американську леді, як вона себе почуває. Вона зараз знаходиться в одному з купе у наступному вагоні, проте вона все ще стривожена через свою знахідку. Я звелів принести їй чашку кави, проте, думаю, що потрібна людина, яка б могла із нею поговорити.

Приємна жіночка одразу ж проявила своє співчуття й негайно пішла. Це, напевно, значний шок для людини, і бідолашна леді хвилюється через свою подорож і що не може вийти на зв’язок з донькою. Вона ж, звісно, піде — її багаж не замкнений — і прихопить із собою нашатир.

Вона