Читати книгу - "Вбивство у Східному Експресі"

Міс Дебенхем відклала свою книгу. Вона споглядала на Пуаро. Коли він звернувся, вона простягнула йому ключі. Потім, після того, як він відкрив першу валізу, вона запитала:

— Навіщо ви її відправили геть, містере Пуаро?

— Як навіщо, мадемуазель! Допомогти американці.

— Гарний привід — але це ж лише привід.

— Не розумію вас, мадемуазель.

— Думаю, ви прекрасно мене розумієте, — усміхнулася вона. — Ви хотіли залишити нас на самоті. Чи не так?

— Ви неначе запихаєте слова мені у горлянку.

— І ідеї вам у голову? Ні, не думаю. Ідеї всі ось тут. Це правда?

— Мадемуазель, у нас є приказка…

— Хто вибачається — той підсвідомо звинувачує інших — це ви хотіли мені сказати? Подякуйте, що я дозволяю вам копирсатися у власних речах. Не знаю чому, але ви собі вбили в голову, що мені щось відомо про цю мерзенну справу ¬— цього покійника я ніколи раніше не бачила.

— Ви щось вигадуєте, мадемуазель.

— Нічого я не вигадую. Виглядає, наче ми з вами лише гаємо час, але не спілкуємося по суті — б’ємося, неначе горохом об стіну.

— І вам не до вподоби це гаяння часу. Ви хочете розмови ближче до справи. Хочете все напряму. Будь ласка, давайте напряму. Я хочу вас запитати про значення певних слів, які я підслухав під час дороги з Сирії. Я вийшов з потяга, щоб, як то кажуть, «розім’яти ноги» на станції Конья. Ваш голос, мадемуазель, та голос полковника, долинув до моїх вух. Ви йому сказали: «Не зараз, не зараз. Коли усе буде позаду». Що ви мали на увазі під цими словами, мадемуазель?

Вона відповіла дуже швидко. «Ви думаєте, що я мала на увазі вбивство?»

— Тут я задаю питання.

Вона затихла на хвилину. Потім, опанувавши себе, відповіла.

— Ці слова мають певне значення, мсьє, але я вам нічого не скажу. Я лише можу дати вам слово честі, що ніколи раніше не бачила в очі цього Ретчетта, до цього потяга.

— Тобто, ви відмовляєтеся коментувати ті слова?

— Так, якщо ви це хочете почути — так, відмовляюся. Воно пов’язане з однією справою, яку я мала завершити.

— Вона вже завершена?

— Про що ви говорите?

— Справа завершена, так чи ні?

— З чого ви це взяли?

— Послухайте, мадемуазель, розповім вам іншу ситуацію. Пам’ятаєте, попередній потяг дещо затримався, по дорозі до Стамбула. Ви були дуже стурбовані. Ви завжди були такі спокійні, а тоді втратили контроль над собою.

— Я не хотіла затриматися в дорозі.

— Це ви так кажете. Але, мадемуазель, Східний Експрес відправляється з Стамбулу щодня. Навіть, якщо ви затримаєтеся в дорозі, ця затримка буде в двадцять чотири години.

Вперше вигляд міс Дебенхем показав, що вона втратила самовладання.

— А чи не могли б ви припустити таке, що у мене є чимало друзів у Лондоні, які чекають мого прибуття, і затримка може призвести до не надто приємних наслідків?

— Ах так? Друзі, що чекають вашого прибуття? Ви не бажаєте неприємних наслідків?

— Авжеж.

— Як же це все дивно.

— Що дивно?

— Що на цьому потязі ми й так затримуємося, серйозніше. І у вас немає жодної можливості відіслати телеграму вашим друзям або побалакати по довгому, довгому…

— Довгому дроті? Ми маєте на увазі телефон?

— А, так, дзвінок із валізи, як ви кажете в Англії.

Мері Дебенхем посміхнулася до себе. «Зовнішній виклик», підправила вона. «Так, це справді неприємно, коли ти не можеш повідомити нікого, чи телефоном, чи телеграфом».

— Тим паче, мадемуазель, зараз ви тримаєте себе в руках. Ви не згораєте від нетерпіння. Ви абсолютно спокійні.

Мері Дебенхем почервоніла й прикусила губу. Посмішка спала з її обличчя.

— Ви не даєте відповіді, мадемуазель?

— Вибачте. Просто не розумію, на що потрібно давати відповідь.

— Вашу зміну поведінки.

— Чи не здається вам, що ви надмірно цим переймаєтеся, містере Пуаро?

Пуаро склав руки перед собою.

— Це, напевне, серйозна помилка всіх детективів. Ми гадаємо, що поведінка людини все може розповісти. Ми ніяк не припускаємо, що це звичайна зміна настрою.

Мері Дебенхем ніяк не відповіла.

— Ви знайомі з полковником Арбетнотом, мадемуазель?

Він гадав, що цим питанням дещо знизить напругу розмови.

— Я з ним вперше зустрілася під час цієї подорожі.

— Чи є у вас припущення, що цей чоловік був знайомий із Ретчеттом?

— Я впевнена, що не був, — рішуче похитала вона головою.

— Чому ви впевнені у цьому?

— Він сам мені про це розповів.

— Проте, мадемуазель, на підлозі купе небіжчика ми знайшли йоржик для трубок. А полковник Арбетнот —єдиний пасажир, який курить трубку.

Він уважно придивився до неї, але ні здивування, ні жодної іншої емоції не побачив.

— Це абсурд. Полковник Арбетнот, напевне, остання людина у світі, яку можна було б запідозрити у злочині — тим більше, у такому дивному.

Нарешті він зустрів людину, чиї думки з цього приводу збігалися з його власними. Проте замість того він сказав:

— Мушу зазначити, що ви його знаєте не надто добре.

— Я просто знаю тип таких людей, — знизавши плечима, відповіла вона.

Дуже ввічливо він задав питання:

— Ви все одно відмовляєтеся пояснити значення слів: «Коли усе буде позаду»?

— Більше мені нічого сказати, — прохолодно відповіла вона.

— Це неважливо, — резюмував Пуаро. — Я все одно дізнаюся.

Він вклонився й покинув купе, закривши за собою двері.

— Чи було це розумно з вашого боку, друже? — запитав мсьє Бук. — Ви поставили її на сторожу, так як і полковника.

— Друже, якщо ви бажаєте спіймати кролика, вам необхідно відправити в нору тхора — і він сам прибіжить до вас. Ось що я зробив.

Вони відчинили купе Хільдегарди Шмідт. Вона сиділа, заглибившись у читання, не звертаючи ні на кого уваги.

Пуаро знову розповів ціль свого візиту та позирнув на маленьку валізу на сидінні. Також він звелів провіднику зняти велику валізу з полиці.

— Ключі? — запитав він.

— Воно не замкнене, мсьє.

Пуаро розстебнув замок і відкрив валізу.

— Аха! — скрикнув він, звертаючись до мсьє Бука. — Пам’ятаєте, що я казав? Погляньте сюди!

Зверху валізи була поспішно вкладена коричнева