Читати книгу - "Глибинний шлях"

знаходиться в її середній течії. Перша станція потужністю приблизно на два, друга — на два з половиною мільйони кіловат. Будується ще кілька невеликих гідростанцій. Одна з найоригінальніших — Зиркизунська на річці Іркут. Недалеко від Байкалу ріка Іркут протікає вузькою глибокою долиною. Обходячи гірський Зиркизунський хребет, Іркут робить вузьку петлю кілометрів сорок завдовжки. Ми пробили під тим хребтом чотирикїлометровий тунель і скинули ріку з висоти сімдесяти метрів. Там поставили станцію на п’ятдесят тисяч кіловат. Коли у вас буде час, обов’язково поїдьте і подивіться на штучний водопад. Там дуже мальовнича місцевість: дикі гори, тайга. Чудесно полювати. Здається, ви колись захоплювались мисливством? — звернувся він до мене.

— Було таке, — відповів я.

Смеркало, коли ми прибули. Тут під землею розгорнулись великі роботи. Про це свідчили численні копри та терикони поруч них.

— Ми відпочинемо, трохи закусимо, а тоді спустимось у моє підземне царство, — сказав Самборський. — Там для нас байдуже, день чи ніч надворі.

Залишивши машину у дворі великого приземкуватого будинку, що нагадував вантажну залізничну станцію, ми пройшли в контору начальника надземних робіт на цій ділянці. Самборський коротко розпитав про справи, а потім попросив замовити нам закуску в буфеті та приготувать костюми для спуску в. шахту.

— А без спеціального костюма спускатися не можна? — поцікавився Тарас.

— Можна, але там не дуже чисто. Трапляється вода по коліна. Не помітиш і потрапиш ногою. Брили каміння і пісок швидко попсують черевики, а біля машин можна замастити костюм.

Ми з’їли по кілька бутербродів, випили кави і переодяглись.

Самборський привів нас до однієї з найближчих шахт. Уже заходила ніч, навколо світили ліхтарі, але робота не припинялася. Невгаваючи гуркотіли по рейках невеликі поїзди, гуділи важкі восьми— й десятитонні ваговози.

Ми ввійшли до кліті підіймальної машини.

Після сигнального дзвінка ми почали ніби провалюватися. Дорогою кліть разів зо два здригнула. Але ось швидкість падіння почала зменшуватися. Незабаром кліть спинилась.

Інженер відчинив дверцята, і ми вийшли у величезну підземну галерею. Нас зустріли два чоловіки. Один з них зачинив дверцята й дав сигнал підіймати кліть. Другий підійшов до Самборського, поздоровкався з ним, привітався з нами й відрекомендувався, що він черговий на дільниці.

— Я з товаришами огляну роботу по всьому сектору, — сказав йому Самборський і звернувся до нас: — В цьому місці, де ми зараз, буде річище підземної ріки, що витікатиме з Байкалу і впадатиме в Лену. До речі, Лена стане ще повноводніша, ніж тепер, вона буде судноплавна аж до Качуга, а наші підземні шлюзи зв’яжуть її з Байкалом. Тоді морські пароплави зможуть проходити з Льодовитого океану до Байкалу, а менші з них підуть звідти вгору по річці Селенга до Монгольської Народної Республіки, тобто в глибину Центральної Азії.

В цей час до того місця, де ми стояли, з гуркотом наблизився поїзд великих вагонеток, повних породи. Автоматично скинувши вантаж на підіймальний конвейєр, поїзд рушив назад. А конвейєр швидко поніс породу нагору.

— Будь ласка, — звернувся інженер до чергового, — викличте нам електродрезину.

Подзвонивши телефоном, черговий сказав, що через п’ять хвилин дрезина буде тут.

— Цією електродрезиною нам доведеться їхати хвилин з тридцять, — пояснив Самборський. — Поки що звертаю вашу увагу на стіни цієї галереї. Вони прорізані в суцільних гранітах, сієнітах та трапах.[14] Де-не-де траплялися м’якші породи і підземні води. Ви їх побачите… Ми їх цементували, щоб забезпечити від вимивання водою. Там, де води не буде, спеціального внутрішнього обладнання стін ми не провадили. Цим наші підземелля відрізняються від підземель головного тунелю, де, крім цементування, все покрито спеціальною склистою масою — пайрекс-алюмінієм. Коштує це дуже дорого.

— А навіщо це роблять? — поцікавився Тарас.

— То вже спитай Ярослава Васильовича, — відказав Самборський, не бажаючи, очевидно, говорити з хлопчиком на цю тему. — Ви знаєте, — звернувся він до мене, — перші півроку ми страшенно мучилися тут з твердими породами. На підставі перших дослідів здавалось, що до Байкалу доведеться пробиватися не менш семи років.

— Ну, і як вийшли з того становища?

— От зараз проїдемо далі, я покажу «чудо-юдо рибу-кит», що виручає будівництво.

В цей час підійшла електродрезина, що мала одвезти нас на «фронт робіт», як тут називали місце, де відбувалося головне вибирання грунтів.

Дрезина, як виявилось, була дуже зручною машиною. Вона нагадувала невеличкий автомобіль-фаетон, посаджений низько над землею. Крім шофера, могло сісти ще три чоловіки.

Ми зайняли місця, і водій торкнув свою машину. Вона мчала по галереї, немов по шосе, іноді виїздила на рейки для вагонеток і тоді ще більше прискорювала свій біг. Я і Тарас з захопленням спостерігали, як перед нами з’являлися і зникали то добре освітлені, то напівтемні численні тунелі, вірніш галереї, та переходи з різними машинами, дивним устаткованням і дуже обмеженою кількістю людей.

Мотор дрезини гудів і заважав розмовляти. Але іноді щось затримувало наш рух, шофер на кілька хвилин спиняв мотор, і тоді ми засипали Самборського запитаннями.

— Тут надзвичайно тверді грунти! — кричав Тарас, розглядаючи стіни і стелі. — Як ви їх подолали?

— Я ж казав, що скоро покажу те, чим ми пробили цю велетенську скелю.

Тим часом шофер повертав регулятор швидкості, і ми знов їхали колосальним коридором. Я намагався уявити собі, як сюди рине вода і понесеться стрімка ріка. Чи заповнить вона весь цей тунель? Мабуть, ні, бо тут висота більша за двадцять метрів і майже під стелею йде балкон-коридорчик, коли тут потече вода. Але все ж коридор надто вузький для такої кількості води, яку потребує станція на десять мільйонів кіловат. Скориставшись ще однією затримкою дрезини, я спитав про це у інженера.

— Ваша думка правдива, — відповів він мені. — Та я забув вас попередити, що тут буде кілька паралельних річок. Ми гадаємо, що це безпечніше для будівництва. В разі якоїсь аварії вибуватиме з ладу лише частина нашої підземної ріки.

Дрезина знову рушила, але тепер вона йшла вже не так швидко, бо все частіш доводилося об’їздити або зустрічати ваговози, різні машини, групки людей.

Раптом почувся сильний дзвінок, перед шофером спалахнули одна за одною три червоні лампочки, і дрезина зупинилась.

— Що трапилось? — спитав я.

— Далі їхати не можна, — сказав шофер. — Сигнал попереджає про довгочасну закупорку на шляху.

— Як бачите, сигналізація у нас прекрасно автоматизована, — похвалився інженер. — Ну що ж, далі можна пройти пішки, тут недалеко. А дрезина, як звільниться шлях, підійде за нами. Згодні пройтися?

— З охотою, — відповів Тарас, вискакуючи з машини. Не заперечував і я.

Самборський дав розпорядження шоферові і повів нас підземеллям.

Тепер коридор, яким ми йшли, значно