Читати книгу - "Грішниця"

провінційне англійське містечко, навіть не здогадуючись, що тією другою жінкою була його мати. Зате коли приїхали батьки за Ванею, весь інтернат перевернули з ніг на голову, щоб його знайти. Хлопець заліз аж на моє горище, а коли його все-таки спустили, він навідріз відмовився кудись їхати з цими людьми. Вони довго розгублено кліпали очима, гладили його по голові й обіцяли дбати та любити – як рідного сина. Проте він так і не зробив кроку назустріч, весь час повторюючи, що в нього є рідна мама, яка забере його звідси. Засмучені, іноземці поїхали ні з чим, а за Ванею більше ніхто не приходив ні того дня, ні у всі наступні роки. Видно, у його матері були куди важливіші справи.

Я довго запитувала себе, чому вся ця історія закінчилася не навпаки? Так було б справедливіше.

* * *

Зранку в гості прийшла Ніна, принесла великий пакет стиглих мандаринок і красиво розклала їх навколо ялинки. Лариса спостерігала за подругою з цікавістю, адже було помітно, що вона якась не така, як зазвичай. Погляд кудись углиб, розгубленість у рухах – ясно, що її щось хвилює. Лариса ні про що не запитувала, відчуваючи, що треба просто зачекати, і Ніна все розповість сама. Марія Степанівна, очевидно, теж помітила, бо лише загадково посміхалась, ніби знала щось більше, про що навіть сама Ніна ще не здогадувалась.

– Слухайте, дівчата, я вас залишу ненадовго. Хочу провідати Федора Павловича, спитати, чи допомога в приготуванні до Різдва не знадобиться часом. А то що старий холостяк гостям запропонувати зможе? Треба допомогти сусіду.

За нею обережно зачинилися двері, через мить на вулиці скрипнула хвіртка, й обидві жінки, не змовляючись, розсміялись.

– Ларисо, я іноді думаю, що Марія Степанівна – ходячий рентген, бо все бачить наскрізь.

Лариса кивнула, взявши до рук мандаринку, вдихнула її аромат і задоволено промуркотіла:

– Ось тепер Новий рік справжній – мандариновий.

– Їх у магазин нещодавно завезли, солодкі такі, іспанські.

– Це ж треба, росла собі мандаринка десь аж у сонячній Іспанії, чиїсь руки її зривали, пакували, перевозили, щоб врешті-решт вона потрапила під нашу новорічну ялинку. Дивовижно, правда?

– Я чомусь про це ніколи не думала.

Лариса якось змовницьки подивилася на жінку й зауважила:

– Це й не дивно. Зараз ти точно не про мандаринки думаєш.

Ніна опустила очі й зніяковіла.

– Я навіть не знаю, як сказати… ти сміятимешся.

– По-моєму, це й не так погано. Повір мені, у світі залишилося не так багато речей, які могли б мене розсмішити.

Ніна підійшла до ялинки, навіщось зняла з гілочки іграшкового ведмедика і, уважно його вивчаючи, видихнула:

– Мене Сергій Петрович у театр запросив, на новорічну феєрію.

Лариса таки не втримала посмішку:

– Сподіваюсь, ти була розумною дівчинкою й дала згоду?

– Я не знаю, не впевнена… розумієш…

– От дурненька, він же хороший, таких один-два – і все. До того ж, це просто візит до театру.

Ніна кивнула, потім повісила ведмедика на місце і вже серйозно спитала:

– А хіба я можу давати людині надію, коли сама її не маю?

– Хтозна, але ти повинна спробувати стати щасливою. Мудрі люди кажуть, що для цього жінка має бути комусь потрібна.

– Але…

– Слухай, давай залишимо всі «але». Та й, власне, чого це ми голови собі ламаємо на пустому місці? А раптом йдеться лишень про похід до театру?

Ніна йшла додому заспокоєною, хоча хвилювання залишилось. Було відчуття, що хочеш перестрибнути провалля, щоб опинитися по той бік. Унизу – глибоко, можна зірватись, але стає легше від самої думки про те, що ти все одно на це зважився.

Коли Марія Степанівна повернулась, одразу ж спитала:

– Ну, і куди Сергій Петрович нашу Ніну запросив?

Лариса зробила вигляд, що страшно здивувалась, а потім посміхнулась.

– До театру.

– Хто б сумнівався, що в нього гарний смак. Сподіваюсь, ти переконала її погодитись?

Лариса не втрималась і вже розсміялась:

– Аякже, не пропадати ж квиткам. Та й де ще ми такого кавалера тут знайдемо?

* * *

То було моє останнє літо в таборі. Воно виявилося дощовим і кусючим. Дощі йшли часто й припинялися лише на декілька днів, а від вологи й тепла комашні розвелося більше, аніж звичайно. Ми сумно дивились у вікна на великі й маленькі бульбашки в калюжах і прагнули сонця та свободи. Дехто просто божеволів від нудьги, а я починала всерйоз думати, що все навколо плаче за нами, відчуваючи – ми тут востаннє. Актова зала та вітальні кімнати практично завжди були зайняті дітьми. У вихователів та вожатих уже пухнули голови від спроб вигадати бодай щось, чим би нас можна було зайняти в приміщенні, а ми потай тікали, змокали до нитки й час від часу шморгали носами. Однак була в тій дощовій пастці якась хвилююча близькість. Опинившись усі разом, ми були змушені спілкуватись. У ті дні багато розмовляли, мріяли, сміялись і сумували, пізнаючи одне в одному те, на що раніше не вистачало часу. Тетяна Сергіївна остаточно та безповоротно зріднилася з нами, однак те дощове літо подарувало зустріч ще з однією неймовірною людиною.

Його можна було слухати годинами з відкритим ротом, зовсім не помічаючи часу. Я про Олександра Володимировича – молодого науковця в галузі соціологічних досліджень. Не знаю, що саме він вивчав, але потребував досвіду спілкування з вихованцями інтернату, а щоб швидше знайти контакт і не викликати зайвих підозр, виконував функції вчителя фізкультури й вихователя заразом. Треба сказати, що як для першого, так і для останнього в нього були всі необхідні дані. Олександр Володимирович із дитинства займався спортом настільки серйозно, що, задивляючись на його тіло, наші дівчата, починаючи з малечі і закінчуючи кухаркою тіткою Зіною, думали, що воно – ледь не втілення бога на землі, Аполлона, наприклад. Мене ж особисто приваблювали його начитаність та живий розум. Сніжана, до речі, жартома називала його «енциклопедія з м’язами», хоча при зустрічі губилась і червоніла до кінчиків вух. Правда, ці реакції були досить поширені серед усієї жіночої половини табору, адже невловима розвідка доповіла, що Олександр Володимирович до того ж іще неодружений.

Той вечір був одним із тих рідкісних вечорів, коли на голову нічого не крапало, а повітря, розігріте за день сонцем, дихало теплими струменями, що піднімалися від землі. За такої нагоди в таборі одноголосно постановили нарешті запалити багаття, урочисто відкривши зміну, хоча встигли прожити там майже місяць. Святкування проходило на просторій галявині недалеко від річки. Було по-справжньому весело й гамірно, адже ми