Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

«Чому в тебе так сталося? — насмілився я запитати. — Оля з Юрком — на передньому, так би мовити, краю, а він…»

«Найтяжча наша хвороба — то зневіра, брате, Ігор — думаючий хлопець й тому постійно сумнівається. Біда тільки, коли сумніви беруть гору й змінюються на нігілізм. Моя Тетяна, коли мене не було, не зуміла йому допомогти. Якось Ігор запитав у неї: „За що ув'язнили батька?“ І вона дещо легковажно відповіла: „За літературу“. — „За літературу? Всього-на-всього?! — саркастично засміявся син. — За книжечки? А чи варті вони були того, щоб через них однокласники обзивали мене сином кримінальника?“ Але ж і я також не зумів… Спитав недавно Ігор: „Скажи мені, тату, як це могло так статися, що під тими самими прапорами, за які ви каралися в тюрмах, ходять нині ваші карателі? Хіба вони за Україну, ту саму, за яку ти в тюрмі сидів? То що, є дві України, і я можу вибрати собі, яку хочу?“ І я не зумів йому відповісти».

«Сумніви мають народжувати позитив, — сказав я. — Немає людини, яка б не сумнівалася, хіба то якийсь робот. Напевне, і в тебе мусили бути депресії: хто допомагав тобі?»

«Друзі допомагали… Але одного разу стався у мене небезпечний спад. І врятувала мене моя мати».

Михайло замовк — певне, готувався до сповіді переді мною, і аж по якомусь часі заговорив, глянувши на мій рукопис:

«Ти, брате мій, як бачу, дійшов уже до мартиролога… То, мушу визнати, найбільш недосконалий чи, сказати б точніше, неповний розділ. Бо ж як він може бути повним, коли насильницьких смертей у нашій історії налічується мільйонами? Хто той мартиролог міг би написати — земля ж наша стала могилою безіменних героїв, точне число яких знає тільки Господь… І знаєш, що найбільше мені болить? А те, що більшість із них були молодими, а хто в юному віці хоче вмирати, скажи мені… Вони ж то гинули добровільно, хоч знали, що подвиг кожного зокрема не запишеться у вічні книги, і мало хто з них вірив, що хтось матиме можливість прославити їх у майбутніх часах, заслонених, здавалося, навічно курявою кривавого божевілля…»

«Тому й жертва їхня має найвищу ціну», — сказав я.

«Власне, власне… А долі тих, про кого ми більше чи менше знаємо, хіба не болять нам — адже всі вони не дожили навіть до свого полудня?! Петлюра, Коновалець, Стус пішли з життя у сорок сім років, нібито Бог не хотів дозволити їм жити довше, ніж батькові нації — Шевченкові. Проте й такого віку пошкодовано іншим: Олена Теліга, Олег Ольжич, Валерій Марченко не дожили й до сорока. Мій батько упав на полі бою в тридцять літ. То слухай, коли хочеш, моя розповідь буде довгою».

Остап Безрідний, на псевдо Вітер, загинув 1950 року під час операції в Білогорщі. Він служив охоронцем у генерала Романа Шухевича, й після того, як стало відомо, що конспіративну квартиру викрито й на передмістя Львова — Білогорщу — суне багатотисячне військо НКВД, Остап із ще одним охоронцем пішов на пошуки нової квартири. Перейшли Мшану і за річкою Верещицею потрапили в пастку: Львів з передмістями і прилеглими селами опинився в кільці, вирватися з міста на левандівські поля Остап і його товариш не встигли, і коли збагнули, що обманути залогу над річкою їм не вдасться — обидва підірвалися гранатами…

Моя мати Марія полишила тоді домівку свекрухи Катерини Смоляк і переночовувала в родичів то в Бібрці, то в Роздолі, а мене викохувала бабуся. Мама зрідка нас провідувала, а я, вже школяр, з терпкою тугою, такою пекучою, що доводила до зомління, чекав, поки вона прийде бодай на годину. Мама була вродливою, і навіть горе не спило її краси. Я милувався обличчям матері — колись найфудульнішої дівчини в Ходорові, і знав те, чого дитині не конче знати. Марія була зв'язковою УПА й на одній зустрічі закохалася в чотаря Остапа — й не вернулася вона до своїх батьків, жила з Остапом у бункері, а коли зайшла в тяжу, батько привів її до своєї матері Катерини, і там народився я.

Про те, звідки я взявся, дізнався на толоці від хлопців, коли тата вже не було серед живих, а бабуся Катерина заміняла мені маму. Рідна ж стала для мене легендою, і в ті короткі години, коли вона навідувалася до мене, я випитував її про батька, про генерала Шухевича, про партизанські бої і про енкаведистську облогу в Білогорщі. Мати мені оповідала, вона викшталтувала мене таким, яким я є нині, її й мого батька життя стало початком життя мого власного, і я мусив крізь нього перейти.

Мати розповідала, як після операції в Білогорщі вдалося їй вийти на зв'язок з партизанами, котрі після втрати команданта заховалися під землю; вони ще два роки виходили з криївок і вступали в короткі бої з енкаведистами, поки не гинули або не потрапляли в полон; від них дізналася Марія, де загинув Остап Безрідний-Вітер. Сталося то на пагорбі за Верещицею; вона шукала його останків, не знайшла й поставила на горбі березовий хрестик — на знак, щоб не забути місця, де згасло життя її мужа. І щороку в березні ми з матір'ю ходили молитися на те місце, де нині стоїть високий дубовий хрест.

І так розполовинилося моє життя, брате: я вчився разом з тобою в університеті й існував легально, та було в мене ще й інше життя — властиве для моїх духовних засад — підпілля, яке й довело мене до тюрми.

Максим Безрідний і Катерина Смоляк відійшли з цього світу, й у мене залишилася тільки моя мама — вчителька, подруга, а згодом любляча бабуся моїх дітей Ольги та Ігоря.

Я все життя був вірний маминій науці, й говорила вона мені, коли я вирішив продовжувати батькову справу:

«Як тобі стане нестерпно тяжко, піди — хоча б у думках — над Верещицю й помолися біля татового хреста».

І я ходив до матері і до батька на пораду, ходжу до них і нині.

…А те сталося зі мною за другого ув'язнення: я відбув на той час у мордовському таборі шість літ, а якщо додати мій перший строк — то цілих десять.

Людина ж не залізна: незважаючи на