Читати книгу - "Сповідь маски"

дійсності взагалі. Адже для нормальних людей чисто вольові вчинки неможливі. Справді, умови, що я — нормальна людина, замало, щоб одружитися з Соноко і жити з нею щасливо; тому й за цієї умови я цілком міг би відповісти так само — мовляв, постараюсь. От тільки я звик умисне затуляти очі навіть на такі прості міркування. Достеменно ніби волів не упустити найменшої нагоди помучити самого себе. Так часто-густо чинять люди в скруті, заганяючи самі себе на безпечний острівець певності у власному нещасті.

…Соноко незворушно відповіла:

— Не турбуйся. З тобою нічого не станеться. Я щовечора молюся за тебе Ісусові. Досі він завжди прислухався до мої молитов.

— Он яка ти віруюча! Ось чому не помітно, щоб ти хвилювалася. Аж лячно!

— Чому це? — Вона підвела на мене розумні чорні оченята. На її невинний допитливий погляд без краплини недовіри, я розгубився й не знав, що сказати. Мені так і кортіло струснути з неї той наче сонний спокій, але вийшло навпаки — очі Соноко струсили сон із чогось, що дрімало в моїй власній душі.

… Сестрички Соноко прийшли попрощатися перед школою.

— До побачення! — Найменша потяглася до мене ніби щоб поручкатись, а коли я простягнув руку, полоскотала мою долоню й утекла надвір, вимахуючи коробочкою для сніданку, на металевій застібці якої тьмяно зблиснув, проглянувши крізь листя, сонячний промінчик. Мати й бабуся теж вибралися проводжати мене, тому прощання на вокзалі вийшло безневинне й побіжне. Ми пережартовувались, ніби поміж нами нічого не було. Подали поїзд, я сів біля вікна і тільки й чекав, щоб він нарешті рушив.

І тут дзвінкий голос покликав мене зовсім з іншого боку. Авжеж, то була Соноко. Голос, начебто такий знайомий аж до останньої хвилі, несподівано залунав далеким ясним покликом. Усвідомлення того, що це справді Соноко, осяяло моє серце мов вранішнє сонце. Я обернувся на голос. Вона прослизнула через службовий прохід і вчепилася за обвуглений дерев’яний паркан, що огороджував платформу. З-під болеро в велику клітину вибилося й шелестіло на вітрі мереживо. Її жваві широко розплющені очі дивилися на мене. Потяг рушив. Повні вуста заворушилися, наче вона щось промовляла, і зникли з очей.

Соноко! Соноко! Кожен поштовх поїзда відлунював у моєму серці її іменем. Невимовні таємниці крило воно. Соноко! Соноко! — Раз у раз розбивалося моє серце. Нестерпна змора, немов кара, дедалі тяжчала. Ця світла мука була незбагненна понад усе, як би я не шукав пояснення. Надто далеку від звичайних стежок людських почуттів, її не так просто було сприйняти навіть як страждання. Так страждає хіба той, хто, не дочекавшися сонячним днем пострілу з гармати, яка завжди провіщає полудень, задивляється в чисте небо, не знаючи, де шукати звичний гук. Його охоплює жахливий сумнів. Чи ж похопився ще хтось, що сьогодні гармата не привітала пострілом настання полудня? «От і кінець. От і кінець», — бурмотів я, достеменно слабкодухий нездара, який щойно провалив іспит. Усе пропало. Провалився. Слід би мені було обчислити той ікс у попередній дії! Краще б я застосував у тій математиці життя, як усі, дедукцію! А все мої нісенітні хитрощі. Поклався на індукцію, і, виходить, даремно!

Сум’яття так виразно відбивалося на моєму обличчі, що пасажири навпроти почали кидати занепокоєні погляди. То були сестра Червоного Хреста у темно-синій формі й незаможна селянка — схоже, її мати. Відчувши, що на мене дивляться, я й собі втупився в медсестру. Кругловида, червонощока, мов квіточка китайського ліхтарика, дівчина знітилася й обернулась до матері:

— Слухай, я б чогось поїла!

— Та ще ж рано!

— А я їсти хочу! Ну, діставай, діставай!

— Та ти що, не розумієш, що тобі кажуть!

Врешті-решт стара витягла сніданок, ще убогіший, ніж наш заводський харч. Медсестра почала наминати за обидві щоки розрізану навпіл мариновану редьку та глеюватий рис. Я відвів очі, бо звичка людини їсти видалася огидною, як ніколи. І, розмисливши трохи, дійшов висновку, що так здається, бо мені перехотілося жити.

Того вечора, нарешті вмостившися відпочивати в нашому заміському помешканні, я уперше в житті не на жарт задумався, чи не вкоротити собі віку. Але це швидко надокучило й сама думка видалася кумедною. Я від природи був позбавлений гострого відчуття поразки. Та й довкола буяла, як щедра осінь, смерть — від вогню, на полі бою, від ран, на посту, під колесами, від недуг — то, може, й для мене вона вже наготувала місце. Стратенці самогубством не кінчають. Що не кажи, для цього зараз аж ніяк не підхожа пора. Я чекав, аби щось принесло мені смерть. А виявилося, це ніби чекати, аби щось урятувало життя. Через два дні після повернення на завод я одержав від Соноко повний палких почуттів лист. То було справжнє кохання. Мене опалили ревнощі. Нестерпні ревнощі штучно вирощеної перлини до природної. Хто ще й коли в цілому світі ревнував жінку через те, що вона його кохає?!

… Провівши мене, Соноко поїхала на велосипеді на роботу. Там вона була така неуважлива, що співробітники занепокоїлись, чи не зле їй. Раз по раз плутала щось у паперах. Обідати повернулася додому, а по дорозі на роботу збочила на поле для гольфу. Прим’яті нашими ногами жовті польові хризантеми ще не випростались. Вона задивилася на схил вулкану, який зчистив із себе імлу й виблискував на сонці глянцем барви паленої вохри, на пасма туману, що знову підіймалися з долини, на те, як тріпочуть, ніби в передчутті чогось, дві сестричкиберізки.

… І це саме тоді, коли я в поїзді сушив собі голову, як позбутися кохання, вмисне зрощеного в ній!.. А втім, була хвилина, коли я заспокоїв себе жалюгідною, проте близькою до правди втішанкою. А саме, що треба тікати, якщо я її дійсно кохаю.

Я написав Соноко кілька листів — не сказати б холодних, але й без особливих почуттів. Приблизно за місяць Кусано знову дістав дозвіл на побачення, і Соноко писала, що вони усією родиною вибираються до містечка під Токіо, куди його перевели. Слабкодухість погнала туди й мене. Аж дивно, що я знову не втримався від зустрічі з Соноко, попри нібито тверде рішення триматися від неї чимдалі. Побачення підтвердило, що вона лишилася такою, як і була; от тільки мене було не впізнати. Я не міг здобутися на жоден жарт. Зміну, що зайшла в мені, і Соноко, і її брат, і бабуся, і навіть мати сприйняли не інакше, як мою добропорядність. А слова Кусано, супроводжувані, як звикле, лагідним поглядом, ввергли мене у