Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 3"

Звідти, з вулиці, також видно було Гонорату: в барвистій спідниці стояла біля танка – міцного, зграбного, з висунутим уперед, мов кавалерійський спис, дулом.

Вітер гнав по вулиці зірваний плакат і на мить притиснув його до розбитої автомашини. Великі чорні літери виголошували гітлерівський лозунг: «Ein Reich, ein Fuhrer».

Здавалося, з-за фіранок, із темряви помешкань стежать чиїсь очі. Лажевський штовхнув ногою консервну бляшанку, щоб порушити моторошну тишу. Шарик, сприйнявши це як запрошення до забави, покотив бляшанку далі. Хлопці засміялися й, згадавши про футбол, мов школярі, почали бігати за бляшанкою та бити її ногами.

Бігали, граючись, аж поки зупинилися біля будинку з продірявленим кулями вікном. За шибкою побачили піраміди однакових скляних банок з написом «Штучний мед». Між банками висів чималий портрет – Гітлер з широко роззявленим ротом, витріщеними очима та піднесеною рукою.

– Бачив сучого сина? Наші, мабуть, зненацька захопили місто, і продавець не встиг зняти. – Магнето простяг руку до кобури.

– Облиш, – стримав його Кос. – Ліпше пошукаємо пива.

Лажевський пильно подивився довкола.

– Он там, напевно, є.

– Подивимось.

У поперечній вулиці, над однією з крамниць висіла вивіска «Bierstube». До пивниці вели два східці вниз, а далі були важкі двері з латунною ручкою, витертою за баґато років тисячами рук. Од поштовху двері розчахнулися, задзеленчав дзвінок.

Стіни пивниці були темні, склепіння – в готичному стилі; столи – з товстих дощок; важкі стільці. Хлопцям, які зайшли сюди з вулиці, видалось би тут спершу зовсім темно, якби не'запалена свічка на прилавку. За прилавком стояла гладка, мов налита жінка в чоловічому піджаку. В глибині зали над недопитими кухлями мовчки сиділи кілька цивільних. Вони не звернули уваги на нових гостей. Лажевський і Кос сіли в кутку біля дверей, щоб бачити всю залу.

Підійшла дівчинка у фартушку й коротенькій спідничці.

– Два кухлі пива й води, – замовив по-німецьки Кос.

– Зараз, – чемно відповіла кельнерка й, стукаючи черевиками на товстій дерев'яній підошві, попрямувала до прилавка, налила й принесла.

Янек поставив миску з водою долі. Шарик хлебтав, не спускаючи очей з німців, – відчував чужий запах. Янек і Данієль пили мовчки, насолоджуючись холодною гіркуватою рідиною. Від прилавка долинав дзенькіт скла об метал, од столиків – гомін притишеної розмови.

– Я б ще випив, – сказав Лажевський.

– Ще два кухлі!

Кельнерка принесла, поставила і, боязко позираючи на пса, забрала порожні кухлі та витерла столик. Кос дав їй дві окупаційні банкноти. Підпрапорщик узяв свій кухоль, глянув на світло й буркнув:

– Скажи їй, щоб чесно наливала. Половина піни.

Дівчина широко розкрила очі, побігла до прилавка й повідомила хазяйку шепотом, який чути було по всій залі:

– Це поляки.

Сивий, мабуть найстаріший з усіх присутніх, німець одразу підвівся і, дуже виразно вимовляючи слова, сказав:

– Місто вже капітулювало.

– Зброя? – запитав Кос.

– У нас немає.

– Перевір, чи справді не мають зброї! – наказав Кос Шарикові.

Пес, принюхуючись, почав обходити залу. В пивниці запала глуха, напружена мовчанка. Всі позаклякали на місцях. Біля одного столика в кутку пес зупинився і остерігаюче гавкнув. Хлопці зірвалися з-за столика, схопили автомати. Кос підійшов ближче й повторив:

– Зброя!

Високий чоловік одгорнув полу піджака, витяг із-за пояса пістолет і, тримаючи його за дуло, простяг уперед. Кос забрав зброю.

– Це чужий, – пояснив сивий.

– Дай йому в зуби, – сказав Лажевський. – Щоб його не спокушали більше пістолети.

– Ходімо, – підвівся Янек, залишивши пропозицію без відповіді.

– Допивати не будеш? – здивувався Магнето, підсуваючи йому кухоль.

– Ні. Наші вже, напевно, заправилися.

Янек притримав двері, пропускаючи підпрапорщика, який в одній руці тримав автомат, а в другій – повний кухоль пива. Дзвінок над дверима знов задзеленчав. Шарик кілька разів озирнувся. Хлопці поверталися замислившись.

– Дідько б їх узяв! – сказав раптом Кос- Пам'ятаєш, що ти говорив у таборі?

– Щоб нищити, поки не пізно. Пусте.

– Але той, у кутку, пістолета сховав. У кого він хотів стріляти?

– Я ж казав: дай у зуби.

З-за рогу по вулиці, де вони нещодавно «грали в футбол», викотилося чорне кружалко, наткнулося на бровку тротуару й розкололося на кілька кусків. Шарик гавкнув, побіг і, підстрибуючи, намагався вхопити зубами друге, третє і четверте кружалка, які викотились услід за першим.

Кос, звернувши в бічну вуличку, побачив Саакашвілі та Єленя, які сиділи в дверях магазину грампластинок. Біля них лежало їх на порозі аж два стоси. Хлопці брали пластинки по одній, виймали з конвертів і пускали згори по асфальту. Вони так захопилися цією роботою, що лише в останню мить помітили свого командира.

– Навіщо б'єте?

– Їм це вже не згодиться, – збентежено пояснював Густлік. – Самі фашистські марші.

– Облиш. Дурна гра.

– Хочете ковтнути холодного пива? – Лажевський показав кухоль.

– Ні, – різко відмовив Густлік.

– Ні, – повторив Григорій, облизуючи губи й ковтаючи слину.

– Ми, Янеку, вийшли тобі назустріч, – вів далі Єлень, – сказати, що тепер уже ані краплини.

Єлень і Саакашвілі виструнчились.

– Ані краплини, ніколи? – Кос насмішкувато примружив око.

– Ніколи! – рішуче вигукнув грузин.

– Хіба що трапиться якась надзвичайна нагода… – засумнівався Густлік.

– Здається, зараз трапиться, – сказав Кос, який помітив нових гостей і швидко пішов назустріч.

До заправної колонки під'їхали три ваговози. До одного ззаду прив'язано візок, на якому гордо майорів французький прапор, а збоку виднів напис французькою мовою: «В Париж».

– Привіт, союзники! – гукав русявий радянський солдат, вилазячи з першої машини. – Заправитись дасте? Можна заливати баки?

– Звідкіля і куди їдете, хлопці? – запитав Кос.

– А ти хто такий, що питаєш?

– Командир, – пояснив Густлік. – Має право питати.

– Вашим артилеристам снаряди возимо. Снаряди для польських гармат.

– Для стодвадцятиміліметрових гаубиць?

– Точно.

– Це вони стоять?

– Як у Шпандау за поперечне шосе проїдеш, зразу ліворуч побачиш.

– Тепер куди?

– На той берег Одеру.

– Через Рітцен?

– Так.

Розмовляючи, солдат водночас устромив кінець шланга в бак. Віхура став помпувати.

– Дівчину візьмете з собою? – запитав Кос.

– Гарна?

– То не твоє діло, – втрутився Єлень. – Помацай, – підставив йому руку, напружуючи м'язи. – Мою дівчину повезеш.

Саакашвілі саме підводив Гонорату, яка зацікавлено глянула на молодого та вродливого радянського водія, а потім одвернула голову, вдаючи, що плаче.

– Мало того, що до німця, – схлипувала вона, – а ще й більшовики везтимуть мене.

– Дівчино, та