Читати книгу - "Вірш і розмова"

більше мені б справді забракло компетенції. Адже сучасні ліричні спроби — доволі заплутаний калейдоскоп. Я літній чоловік, тож думаю про те, що цінувалося в часи моєї юности. Тоді багато чого просто не помічалося. Тоді, перед, під час і після Першої світової війни, побачив світ експеримент експресіоністичної лірики. Це був світ, в якому з-поміж багатьох минущих з’явилося кілька нетлінних явищ; молодий Гофмансталь, поет Стефан Ґеорґе, Райнер Марія Рільке і, мабуть, єдиний представник експресіоністичного покоління, який промовляє до нас усіх, — Ґеорґ Тракль. Все це пов’язувалося з дивовижним феноменом — відкриттям пізнього Гьольдерліна, яке відбулося за моєї юности. Згодом, після наступної війни, до згаданих долучилися самобутній поетичний тон Ґотфріда Бенна і сховане послання Пауля Целяна. Всі ці сучасні поети супроводжували мене через моє життя. Траплялося, мене зворушували й інші вірші, однак це не робить мене знавцем сучасної ліричної поезії. Мушу шукати іншої підстави. Даруйте мені мою неґречність, але найславетнішою німецькомовною книжкою про філософську естетику однозначно стала третя критика Імануїла Канта — «Критика розсудливости». Здається, він не був справедливим суддею мистецтва, наводячи такий приклад з лірики: «Лилося сонце так, як спокій із чеснот». Кант невірно цитує — в оригіналі Вітгофа, наступника Галера, стоїть: «як спокій з доброти». Навіть не беручи до уваги цієї помилки, ми не можемо сказати, що в цих рядках звучить арфа справжньої поезії. Проте понятійність Канта вплинула позитивно, а згадана книжка створила для великої доби німецької літератури філософське підґрунтя її самоусвідомлення.

Бачимо на прикладі: характерна риса філософа або людини, яка торує шлях філософського мислення, — то не показне критичне знання справи, а радше вміння зберегти відстань до того, що актуальне, і бажання навчитися бачити те, що вічне. Хіба це не стосується мистецтва? Хіба не показує воно нам того, що вічне? Перебуваючи в безпосередньому зв’язку з тим, що нині, ми водночас вічно чуємо гучне відлуння нашого історичного походження. Воно актуальне й охоплює не тільки нашу власну історію, а життя і творчість людства на планеті загалом. Це означає: на тих, кого знаємо, ми неодмінно дивимося поглядом мистецтва усіх часів. Критик, себто суддя мистецтва повинен володіти ще й іншою можністю. Завдання критика — розпізнати серед величезного числа подекуди формально вправних модних творив оригінальне, неповторне, дійсно продуктивне. Впоратися з цим завданням зможе лише добрий критик і, зрідка, митець. Я не претендую на таку можність. Я розмірковую про смисл поетичного слова, яке мовить. Опираючись на поетичне слово, я хочу поміркувати про вірш і розмову. Це два способи, якими нам щось дається зрозуміти. Як їм таланить донести те, що належить зрозуміти, навіть якщо ми пручаємося? Міркування на цю тему можна назвати герменевтикою, себто теорією розуміння. Зрештою, герменевтика — це самоусвідомлення того, що діється, коли комусь щось дається і вдається зрозуміти. Я мовитиму про вірш і розмову, про внутрішню близькість цих обидвох форм мовного проводирства і спробую показати внутрішню напругу між ними.

Незважаючи на напругу, яка існує між віршем і розмовою, особливо такими віршами, які ми чули цими днями, важко не помітити спільної риси. Вірш і розмова — екстремальні випадки з-поміж великого числа мовних форм. Вірш — вислів. Де ще в світі зустрінемо кращий приклад вислову, ніж ліричний вірш? Вислову, котрий, як жоден інший, свідчить сам про себе, не потребуючи жодного підтвердження. Розмова назагал теж дарує мові життя, ословлюючи її історію. Адже мова існує лише позаяк нею розмовляють. Однак мова розмови — то не даний і досяжний матеріал. Коли розмова набуває смислу і навіть коли вона смислу не набуває, то сама мова все одно веде до смислу. Вести до смислу — так найстисліше можна сформулювати диво і загадку мови, цієї кістки, яку Йоганн Ґеорґ Гаманн, згідно з його власними словами, жвакував ціле життя. Гаманн порівнює себе з собакою, який не відпускає кістки навіть тоді, коли на ній вже не залишилося жодного шматочка м’яса. Хоч мова — завжди шлях до смислу, наскільки інша однак мова розмови, наскільки інша кристалічна форма мови у вірші. У вірші відбувається не лишень актуалізація смислу, а й актуалізація слова, яке, приречене згасати, дістає раптом тривкість. Що забезпечує мові таку актуальність, яка дає їй стійкість і тривкість? Скажу дещо провокативно: сила ліричного вірша — в його тоні. «Тон» я маю на увазі в значенні touoV, напруги, приміром, напнутої струни, що дарує суголосся. Тон — неодмінна властивість кожного справжнього вірша. Поняття «тон» використовував Гьольдерлін на позначення того, що робить вірш віршем. Вірш, в якому витримано тон, завдяки йому сам «тримається»; мовлячи словами Гьольдерліна, плинне стає постійним. Вірш, що спромігся на таку стійкість, — якнайсправжніший текст. Тобто щось таке, чого не можна змінювати, тож не дивно, чому так пекельно важко перекладати вірші іншими мовами.

Властиво, слово «текст» означає тканину. З окремих волокон виникає нерозривна цілість. Так само у вірші з численних слів і звуків народжується єдність цілости, яка тримається на тональному суголоссі. Ми відразу впізнаємо не-поета, бо навіть якщо він вгонобить скласти непогані вірші, їм бракуватиме власного тону. З тоном ми маємо справу, коли готуємося декламувати. Потрібно натрапити на правильний тон, інакше вірш не зазвучить. На тон треба бути налаштованим, аби мовець ословлював і вимовляв лише те, що кожний готовий сприймати. Адже в цьому весь вірш: рефрен душі. Рефрен — це те, на що всі налаштовані. Рефрен душі — це те, на що пізно налаштовуватися, коли воно звучить. Це наче співання пісні, коли всі спонтанно наспівують рефрен. Мало того, це означає від самого початку рухатися за мелодією на запрошення вірша. Лише такий рух означає суголосся. Це наче співання святкової пісні, яку підхоплює кожний з нас і в якій ми всі — «одна душа».

Натомість для розмови важлива оповідь і відповідь. Розмова передбачає неповторюваність питань і відповідей. Варто недослухати і перепитати: «Можеш повторити?» — і розмова відразу розлітається на порох. Самобутній, майже танцювальний ритм, властивий розмові за сприятливого вітру, зникає. Куди він дме? Ми знаємо: на порозуміння, прагнення якого закладене в нас, мислячих істотах. Порозуміння з іншими і порозуміння з собою самими, порозуміння, без якого обходяться немислячі істоти, бо мають його споконвіку. Проте ми шукаємо порозуміння не щодо даного нам тексту. Розмова — це дійство, непридатне для протокольної реєстрації.

Ми знаємо це з різного досвіду. Наприклад, з літератури. Здається, немає нічого складнішого, ніж писання діалогів чи занотовування перебігу розмови, під час якої відбувається тільки обмін словами й арґументами, покликаними підготувати