Читати книгу - "Легенди Львова"

Недовго й чекати довелося – почувся легенький скрип, далі хтось застогнав, закректів, гримнуло віко на долівку…

Василько подих затамував і очі заплющив. Відчував, що упир уже помітив нову домовину.

– А то що за мара? – здивувався упир. – Це кого посміли мені втулити, га? Чи мало я грошей вбухав на цей гробівець, щоб лежати собі спокійно самому? Оце мені Господь родинку післав! Хай їй грець! Ану вилазь, ти, бузувіре чортів! Чуєш!… Чого мовчиш? Праведником прикидаєшся? А дідька лисого! Нема в нашого роду праведників! Самі упиряки! Вилазь, бо зараз бука візьму!

Василько несміливо відхилив віко і вистромив голову:

– Вуйцю! Та не кричіть так, як зварйовані! Чи я винен, що мене коло вас поховали?

– А ти що за один? Гов! Та зовсім молодий!

– Того ви мене й не знаєте. А я вашого брата син, – збрехав Василько, сідаючи в труні по-турецьки.

– Мого брата? Котрого? Чи не Андрушка?

– Еге, Андрушка.

– А бодай би твого татуня грім забив! А бодай би він третіх півнів не почув, як оце мені таку свиню підсунув!

– Перепрошую, вуйцю, але я не свиня, а таки ваш небіж.

– Відставної ти кози барабанщик! Шукай собі вуйків серед таких самих жебраків, як твій татуню, а не лізь до пана!

– О, видите, вже ви самі здогадалися, чого мене до вас запроторено. Як ото ми вас ховали, то татуньо мій дуже бідкався, що ви йому ані зламаного гроша не лишили. А ще заставили весь свій маєток так, що по-смерті жиди його зараз собі забрали. То ми не мали навіть за що вас поховати. От тоді татунько і порішили, що коли ви так поскупилися, то мусите гробівцем поділитися. Бо ж на наші гроші вас і ховали, і відспівували, і поминки, і сороковини справляли. А ми, як ви добре знаєте, не такі вже й заможні.

– Ага, то твому татуньові для рідного брата кілька золотих шкода було? Оце я дожився! Оце родина!… Добре, а ти як сюда попав?

– А так, що саме на ваші роковини з'їхалася рідня, аби вас пом'янути. А матінка саме гиндика спекла. От я того гиндика їв та кісткою і вдавився. Так то вуйцю, через вас я дуба врізав. Нічого тепер нарікати.

Упир подивися на Василька суворим поглядом, подумав і сказав:

– Добре. Як так сталося, мусимо дати раду. За мій гробівець мусиш відробити, вставай і ходи за мною.

Упир завів Василька до Чортової Скелі і, плеснувши в долоні, сказав:

– Скеле, скеле, відчинись, ясним скарбом засвітись!

І вмить скеля розступилася, і побачив хлопець яскраво освітлену печеру.

– Заходь, – сказав упир.

– Е ні, – відмовився Василько. – Слуга ніколи не йде перед своїм паном, а тільки за ним.

Упиреві це сподобалося і він, не перечачи, зайшов до печери, а Василько за ним. Там аж очі сліпило від золота й срібла, а в кутку лежало два трупа. Хлопець зразу здогадався, що це слуги багатієві.

Цілу ніч рахували вони золото, а над ранок упир сказав:

– Все, пішли назад.

Хлопець вийшов за упирем з печери і спитав:

– Вуйцю, а не боїтеся ви, що хтось підслухає вашу примівку і скелі відчинить?

– Ніколи в житті. Скеля слухає тільки мертвих.

– Справді? То можна я її зачиню?

– То й зачини, тільки сказати треба: "Скеле, скеле, зачинись, в чорну темряву вдягнись!"

– Як-як? – перепитав хлопець, затягуючи час, бо саме пролунали перші півні, а упир дуже квапився на цвинтар.

– Але ж ти недорайда! – вилаявся він і вже хотів сам скелі зачинити, але для цього треба було вернутися і стати проти самого входу, а час уже підтискав, тому кинув через плече примівку й побіг, не озираючись.

Хлопець плеснув у долоні й проказав закляття. Як він і сподівався, скелі ані не здригнулися. Упир, почувши, як хлопець вигукує закляття, спокійно зник у хащах і ще до третіх півнів умостився в домовині. Хлопець діждався світанку, прийшов на цвинтар і заліз в гробівець. Там він скинув віко з упиревоі домовини і приставив осиковий кілок до грудей. Упир лежав, наче щойно похований, і тільки-но Василько вдарив сокирою по кілку, як враз цвиркнула кров на всі сторони, а упир прокинувся і вирячив нажахані очі. Але крик йому застряг у пельці. Хлопець двома ударами загнав кілок йому в груди. Враз тіло мертвого посіріло, потахло і почало на очах всихатися й розсипатися. Та Василька це вже не хвилювало, він вискочив з гробівця і побіг чимдуж додому, щоб похвалитися батькам, якого він скарбу роздобув.

Не буду вже вповідати, як вони золото зсипали у мішечки та клали на воза, та як потім за тії гроші збудували церкву і кам'яного моста через бурхливу річку Маруньку, бо це було так давно, що вже нема ані церкви тієї, ані моста, а Маруньку тепер і курка перебреде. Скажу лише, що тільки-но вони весь скарб вибрали, як скеля сама по собі зачинилася і більше вже ніхто ніколи не чув, аби там коли-небудь якась печера відчинялася.

СКАРБИ ДРІБНОЛЮДКІВ

Діялося це за прадавніх часів, коли у Полтві ще можна було не тільки скупатися, а й рибу ловити. Тоді стояв на Голоскові млин. А у мельника була донька Настуня. Виросла дуже пещена та вередлива, бо мельник любив доньку і нічого для неї не жалував.

Однієї неділі він із жінкою поїхали на ярмарок, а Настуня залишилася сама. Сиділа вона на лаві і роздумувала, що батьки привезуть їй з міста. Раптом дивиться, аж біля мисочки з молоком для кота стоїть чоловічок у червоній шапочці. Набирає у жменю молоко і п'є. Настуня, недовго думаючи, тихенько підкралася до чоловічка і вкрала шапочку. Той розлютився і затупав ніжками:

– Віддай мені шапочку! А Настуня у відповідь:

– Не віддам!

– Ну, добре, – каже чоловічок. – Як не хочеш так віддати, то проси, чого тільки забажаєш.

– Хочу побачити скарби дрібнолюдків, – закопилила губку Настуня. – Мені мама розповідала про них казку.

Чоловічок зблід і злякано замахав руками:

– Не можна тобі цього! Хіба не знаєш, що за кожну годину, яку пробудеш у нас, муситимеш віддати рік життя тут, на землі.

– Ну і що? – знизує плечима Настуня. – А я хочу і край! Зрештою, мені і не