Читати книгу - "Усмішка: оповідання"

Г'ю поставив тарілочку на пласку маківку балясини і витріщився на неї. Він уявляв, як лежить у ліжку, дивиться на стіни, відчинені вікна, спостерігає за малишками, що їх креслить місячне сяйво на стелі. А потім спитає в Сінтії, чи вона його чує. Та ствердно відгукнеться. І тоді він скаже, мовляв, є спосіб, завдяки якому гриби здатні виростити собі руки-ноги. Який же, поцікавиться вона, мій дурненький-предурненький чоловіче. Він збереться з відвагою, ладний знову зустрітися з її реготом, і заявить, мовляв, що би сталося, якби якась людина простувала собі болотами, натрапила на гриби і скуштувала їх?..

У відповідь із боку Сінтії — мовчання.

Потрапивши в організм, гриби розпорошуються через кров, заволодівають кожною клітинкою і перетворюють людину на... марсіанина? Згідно з цією теорією, хіба потрібні грибам руки і ноги? Ні, адже людину можна просто позичити, а потім жити в ній, перетворюватися на неї. Роджер скуштував грибів, якими його нагодував рідний син. І перетворився на «щось інше». Викрав сам себе. І під час останнього просвітління, коли до нього вернувся здоровий глузд, він відправив нам телеграму, спробував нас попередити, не дати нам отримати жодну спецдоставку з грибами. А «той» Роджер, котрий нам телефонував, уже був не власне Роджером, а тим, що він з'їв! Сінтіє, хіба ж не вимальовується повна картина того, що відбувається, га, Сінтіє?

Ні, відповіла уявна Сінтія. Не вимальовується, ні, ні, ні і ще раз ні...

Із підвалу долинуло ледве чутне шепотіння, шурхіт, якесь шелестіння. Відірвавши очі від блюдечка, Фортнум підійшов до дверей униз і приклав до них вухо.

— Томе?

Ніхто не відповів.

— Томе, де ти там?

Жодної відповіді.

Через певний час голос Тома долинув знизу:

— Що, тату?

— Уже далеко за північ, — проказав Фортнум, намагаючись не переходити на високі тони. — Що ти там робиш?

Жодної відповіді.

— Я кажу...

— Пораюся із врожаєм, — холодним і слабким голосом нарешті відповів хлопець.

— Чорти б тебе забрали, піднімайся давай! Чуєш?

Тиша.

— Томе, послухай! Це ти сьогодні поклав трохи грибів у холодильник? Якщо ти, то навіщо?

Мабуть, спливло секунд десять, поки знизу відповіли:

— Звісно, щоби почастувати тебе і маму.

Фортнум відчув, як прискорюється його пульс, і мусив тричі глибоко вдихнути, перш ніж зміг продовжувати.

— Томе, ти ж не?.. Тобто я хотів спитати, ти часом не скуштував уже їх сам, правда ж?

— Дивно, що ти запитав, — відказав Том. — Спробував. Сьогодні ввечері. Зробив собі бутерброд після вечері. А що?

Фортнум схопився за дверну ручку. Тепер настала його черга відповідати. У нього підломлювалися ноги, і він намагався боротися з усім цим дурним безглуздям. Для цього немає жодних причин, намагався пояснити самому собі, але вуста не ворушилися.

— Батьку? — неголосно гукнув його Том із підвалу. — Спускайся вниз. — І після паузи додав: — Я хочу, щоб ти поглянув на цей врожай.

Ручка вислизала зі спітнілої долоні Фортнума. Вона затремтіла. Г'ю глибоко зітхнув.

— Батьку? — тихо повторив Том.

Фортнум відчинив двері.

У підвалі стояла цілковита темрява.

Він простягнув руку до вимикача.

Нібито відчувши цей порух, Том попросив:

— Не треба. Світло шкодить грибам.

Г'ю забрав із рубильника руку.

Чоловік важко ковтнув. Озирнувся на сходи, що вели вгору до дружини. Гадаю, подумав він, варто сходити попрощатися із Сінтією. Але чому я маю думати про це?! Господи Всемогутній, чого я взагалі маю про це думати? Жодних причин, чи все-таки є?

Жоднісіньких.

— Томе? — безтурботно гукнув він. — Готовий ти чи ні, але ось я вже йду!

І ступивши вниз у темряву, він зачинив за собою двері.

Нав'язливий привид новизни[23]

Переклала Ірина Бондаренко

Я не був у Дубліні купу літ. Я мандрував світами і побував усюди, крім Ірландії, і не встиг пробути у «Роял Гайберніан»[24] навіть години, як задеренчав телефон, а зі слухавки долинув голос не будь-кого, а самої Нори. Боже ж мій!

— Чарлзе? Чарлі? Дитинко! Чи ти вже нарешті розбагатів? А чи заможні письменники не бажають прикупити казковий маєток?

— Норо! — засміявся я. — Невже ти так ніколи і не навчишся вітатися?

— Життя надто коротке для вітань, а нині ще й бракує часу для пристойних прощань. Чи зміг би ти купити Ґрінвуд?

— Норо, Норо! Отой твій родинний палац, за яким криються двісті років багатства? Що ж тоді станеться із бурхливим ірландським світським життям, з усіма його вечірками, пиятиками та плітками? Усе це не можна взяти і просто викинути геть!

— Ще й як можна! В мене тут зараз мокнуть під дощем валізи, вщент набиті грошима. Але Чарлі, Чарлзе: я сама-самісінька в цьому палаці. Всі слуги звіялися допомагати Азі. І от тепер у цю Останню ніч мені конче потрібний приятель-письменник, аби зустрітися з Привидом. Чи в тебе вже йдуть мурашки по шкірі? Я поділюся з тобою будинком і таємницями. Чарлі, дитинко, о Чарлзе!

Відбій. Тиша.

Через десять хвилин я вже мчав дорожнім серпантином повз зелені пагорби назустріч блакитному озеру та порослим буйною зеленню долинам — туди, де затаївся приголомшливий палац під назвою Ґрінвуд.

І знову я розсміявся. Люба Нора! Попри все її хвалькувате базікання, вечірка, певно, вже набирала обертів, загрожуючи перетворитися у маленький катаклізм. Берті, либонь, прилетів із Лондона, Нік — із Парижа, Алісія, напевно, примчала на автівці з Ґолуея. А якийсь кінорежисер, котрого висмикнули телеграмою за годину до вечірки і який у темних протисонячних окулярах вже спустився з небес на парашуті чи гелікоптері, міг би видатися такою собі манною небесною, проте сумнівного ґатунку. Маріон обов'язково з'явиться разом із усіма своїми песиками-пекінесиками, які п'ють стільки, що куди там їхній хазяйці. Я додав газу — і двигуну, і веселощам.

До восьмої години, розмірковував я, ти будеш уже добряче захмелений, під опівніч геть отупієш від загального гармидеру надовкіл, і впадеш трупом, і проспиш до полудня, а відтак у неділю, під час ситного обіду, наберешся вже по саму зав'язку. І десь поміж усім цим забавлятимешся під приємну музику ліжок і в компанії простих мистецтвознавців — вусатих і не дуже — зазвичай затиснутих у тісні стіни Сорбонни[25]і лише щойно випущених на пленер[26], з ірландськими і французькими графинями та іншими леді, а до понеділка — мільйони років. У вівторок ти обережно