Читати книгу - "Сурма лебедя"

Зазвичай, коли на Пташиному озері з’являвся новий птах, хтось із доглядачів повідомляв про його прибуття начальникові Пташиного відділу, контора якого містилася у Пташиному будинку. Тоді Пташиний Начальник віддавав наказ: зробити новоприбулому пеннотомію! Себто відтяти крайчик крила! Але саме того дня, що настав після бурі, той чоловік, що доглядав водяну птицю, загрипував і не вийшов на роботу. Отож ніхто — поки-що — не завважив прибуття ще одного лебедя-сурмача. Та й сама Серена була дуже тиха-непомітна й не привертала нічиєї уваги. Але з її прибуттям стало вже п’ятеро лебедів-сурмачів на озері. Тобто: до першої трійці вже приневолених лебедів: Цікавості, Радості й Апатії — додався, звісно, Луї, а остання прибула ще й Серена. Вона була все ще виснажена, але помалу оживала.

Туди ближче до заходу сонця Серена звелася на ноги, обдивилася, що за місцевість довкола, трохи підкріпилася, скупалася в озері, а тоді вийшла з води й довго чистила-вичищала собі пір’ячко. Видно було: лебідка вже майже оклигала. Коли ж Серена підрівняла, пригладила на собі кожну пір’їночку, вона знову стала просто ах яка краля: велична, супокійна, граційна і вельми жіночна.

Луї аж затремтів, роздивившись, яка вона просто незрівнянна вродливиця. І знову йому захотілося підплисти до неї та й кугукнути — і переконатися, чи вона ж його ще пам’ятає. Але він знов роздумався.

«Ні, не треба поспішати! — міркував закоханий сурмач. — Вона ж не подасться геть із Філадельфії вже цього вечора. Я ж тим часом з’їжджу на роботу, а як повернуся, то вже цілу ніч її охоронятиму. А на світанку я розбуджу її моєю піснею кохання й жадання. Вона буде сонна, й гук моєї сурми увійде в її сонну свідомість, переповнить її почуттям. Моя сурма стане першим звуком, який вона почує. Я буду невідпорний. Коли вона розплющить очі, то найперше побачить мене — і від тої миті мене й покохає!»

Задоволений своїм задумом, Луї узявся до приготувань. Поплив на берег, познімав із себе свої речі, заховав під кущем, а тоді повернувся до води, де підобідав і викупався. Тоді дбайливо дав лад своєму пір’ю. Наступного ранку, як прийде час тій доленосній зустрічі, він хотів мати якнайкращий вигляд. Якусь хвильку поплавав довкола, перебираючи подумки всі, які тільки знав, пісні, аби вибрати, котрою ж із них найкраще буде розбудити вранці Серену. Зрештою він зупинив свій вибір на мелодії «Прекрасний Сновидче! Для мене проснись…» Він-бо завжди особливо любив саме цю пісню, таку милу й сумовиту…

«От вона й стане моїм Прекрасним Сновидцем, — вирішив Луї, — і прокинеться для мене! Ця пісня чудово відповідає нашому випадку».

А ще він твердо вирішив: заграє її ще краще, ніж він будь-коли грав! То був один із найкращих його номерів. І він справді знав, як можна виконати його ще краще. Якось-то, коли він заграв цієї пісні на одному зі своїх недільних концертів, це почув музичний критик з однієї філадельфійської газети, а наступного ранку газета надрукувала його відгук: «Деякі з його нот схожі на самоцвіти, коли їх тримаєш проти світла. Почуття, яке він передає, воно чисте, витончене — й стримане». Луї запам’ятав ці його висновки. Він пишався такою високою оцінкою його творчості.

Він усе думав, потерпав за прийдешній ранок… але ж, поки ще до того ранку, йому треба відбути робочу ніч у клубі! Знав: ніч буде довга, і поспати він ніяк не встигне до ранку.

Тож Луї поплив до берега по свої речі. Заглянув під кущ — і отетерів: медаль на місці, грифельна дощечка й крейдяний олівець теж, і калитка-торбинка теж там, а де… де сурма? Сурма пропала! Сердега Луї! Серце йому впало, от-от і зовсім перестане битися… «О ні! — сказав він сам собі. — Тільки не це!» Таж без сурми все його життя полетить шкереберть — поламаються всі плани на майбутнє!

Юний лебідь мало не збожеволів від гніву, страху та відчаю. Прожогом кинувся він назад, у воду, й ну роззиратися туди, сюди, навсібіч! Але що то таке там, удалині? Якась лісова качечка наче тулить щось блискуче до свого дзьоба… Так то ж і справді його сурма — ондечки вона! А та качечка силкується на ній заграти! Луї украй розлютився. І як шугоне по плесу! Наразі він мчав навіть швидше, ніж тоді, коли рятував Ренета, щоб не втонув. Ось він уже й наздогнав підлу злодійку та крилом по голові її! А дзьобом хап свою неоціненну сурму. Качечка зомліла. Луї протер сурму, видув із неї слину та й почепив собі на шию: там її законне місце!

Оце вже ж він і готовий. «Хай же швидше настане вечір! — молився закоханий лебідь. — Хай швидше промайнуть нічні години! І швидше нехай настане ранок, коли моя Прекрасна Сновидиця прокинеться задля мене!»

Нарешті й справді настав вечір. Ось і дев’ята вечора. Луї подався на роботу — поїхав у таксі. Зоосад затих, завмер. Усі відвідувачі давно розійшлися, роз’їхалися по своїх оселях. Багато тварин уже спало чи дрімало-кимарило. Але декотрі з них: великі котячі, єнот, панцерник, — що поночі виходять на роздобутки, — занепокоїлись, зашастали, скрадаючись. Темрява огорнула Пташине озеро. Більшість водоплавних птахів позакладали голови собі під крило та й поснули. В одному кінці озера вже спали троє полонених лебедів: Цікавість, Радість й Апатія. А Серена, прекрасна Серена, вже бачила сни біля острова. Її довга біла шия була зграбно вигнута назад, а голова спочивала під м’яким пір’ям її крила.

Луї повернувся з роботи додому о другій годині ночі. Він перелетів через паркан і тихо, майже безшелесно, плюхнувся у воду близенько від Серени. Заснути-поспати й не спробував. Ніч була погожа, нічне повітря — свіже-цілюще, як те часто буває перед Різдвом. По небу нескінченними вервечками плинули кудись хмари, раз-у-раз затуляючи зорі. Луї дивився на хмари, дивився на Серену, як вона спить, і чекав ранку: годину за годиною, годину за годиною…

Та ось нарешті на сході засірів світанок. Скоро, скоро заворушаться птахи й інші істоти —