Читати книгу - "Сурма лебедя"

«Ось вона, моя мить! — подумав Луї. — Настала та хвиля, щоб мені розбуркати, розбудити мою щиру любов!»

Він зайняв місце перед Сереною. Тоді підніс сурму до уст. Голову він відкинув назад, щоб горн був трохи піднятий до неба, яке помалу розвиднялося.

І заграв своєї пісні.

«Прекрасний Сновидче! — грав Луї. — Прокинься мені!»

Перші три-чотири ноти він програв тихо. Але помалу, в міру того, як пісня плинула далі, розгорталася, вона й гучнішала — і водночас дедалі яскравіше ясніло на сході крайнебо.

Кожна нота лунала ясно — мов самоцвіт проти світла. Досі ще ні разу сурма Луї не лунала на світанні в зоосаді. Її мелодія немовби заповнювала, заполонювала цілий світ будинків, тварин, дерев, кущів, стежок, лігв і кліток. Сонні ведмеді, дрімаючи у своєму гроті, понасторочували вуха. Лисиці, ховаючись у своїх норах, дослухалися до милого-сонливого звучання сурми на світанку дня. Зачули мелодію і великі коти — леви у Лев’ячому будинку. А в Мавп’ячому домі зачудовано слухав пісню старий бабуїн.

Зачув пісню бегемот-гіпопотам, почув навіть тюлень у своїй цистерні. Розчув її й сірий вовк, і як у своїй клітці. Борсук, єнот, коаті з хвостом-бубликом, скунс, ласиця, видра, лама, одногорбий верблюд-дромадер, білохвостий олень — усі почули пісню, подослухалися до неї, нашорошивши вуха. І кріль, і куду почули. Бобер почув, і змія розчула, дарма що не має вух. Малий кенгуру-валабі, опосум, мурахоїд, панцерник, павич із павою, голуб, птах-альтаночник, какаду, фламінго… — всі почули, всі усвідомили, що діється щось надзвичайне.

Філадельфійці, прокидаючись зі сну в спальнях, де були відчинені вікна, також ту сурму зачули. Одначе жоден, хто чув цю пісню, не додумався, що то була мить тріумфу юного лебедя, який мав дефект мови й подолав його.

Але Луї не думалося про його величезну й невидиму аудиторію тварин і людей. Розумом і душею він-бо линув не до ведмедів та буйволів, не до казуарів, ящірок, яструбів і сов, та ще людей у їхніх спальнях. Розумом і душею він звертався до Серени, його обраниці-лебідки, Прекрасної Сновидиці. Грав він для неї — тільки для неї, єдиної в цілому світі.

А вона прокинулася від найперших, найтихіших гуків його сурми. Серена підвела голову, помалу випростуючи шию, аж поки голова її опинилася на повній своїй висоті. Те, що вона уздріла, вразило, приголомшило її. Бо очі її відкрилися просто на Луї. Спочатку юна лебідка не могла навіть пригадати, де ж це вона перебуває. Просто поперед себе вона побачила вродливого молодого лебедя, самця гарної, шляхетної тілобудови. До свого дзьоба той прикладав якусь чудернацьку штуку-знадібку — щось таке, чого Серена зроду не бачила. І з того химерного знаряддя виходили такі трепетні звуки, які змусили її аж затремтіти від радості й любові. І в міру того, як усе гучніше линула пісня, як усе яскравіше грало на небі світло, вона все дужче — вже безнадійно! — закохувалася в того хороброго сурмача, котрий насмілився розбудити її, вирвати зі снів. Нічні сни де й поділися. Нові сни — мрії дня — наринули на неї. Серена усвідомлювала: це ж її пойняли якісь такі почуття, котрих вона досі ще й не зазнавала: почуття захвату, екстазу й зачудування.

А який же він гарний! Гарнішого юного лебедя вона досі ще й у вічі не бачила. Та ще такого, в котрого на шиї висіло б стільки особистих надбань! А ця його гра… Досі, за всеньке її життя лебідки, ще жоден звук не сповнював її таким трепетом.

«Ой! — подумалося їй. — Ой-ой-ойо-йой!»

Та ось пісня скінчилася. Луї опустив сурму й урочисто вклонився Серені. А тоді знову підніс горн до уст.

— Ку-гуу! — мовив він.

— Ку-гуу! — відповіла йому Серена.

— Ку-гуу! Ку-гуу! — вимовляв Луї своєю сурмою.

— Ку-гуу! Ку-гуу! — відповідала йому Серена.

Обоє вони відчували, як таємничі тенета почуття притягують їх одне до одного.

Тут Луї швидко обплив довкола Серени один раз.

Тоді й Серена швидко обпливла раз довкола Луї. От ніби це була їм яка забавка!

Луї умочив свою шию у воду й повигинав нею вперед-назад.

І Серена вмочила свою шию у воду й повигинала нею вперед-назад.

Луї бризнув водою в повітря. То Серена й собі бризнула водою в повітря. Це було схоже на гру. Але то вже була любов, яка нарешті прийшла до Луї. А для Серени то була любов із першого погляду.

Тоді Луї вирішив іще похизуватися. «Я зіграю для неї мою власну композицію! — подумав він. — Оту, що я присвятив їй — у таборі влітку». І він знову підніс свою сурму догори.

Ноти звучали прозоро й чисто. Вони наповнили зоосад красою. Хай навіть досі Серена ще й зберігала якісь сумніви в душі, то тепер вони вмить розвіялись. Вона беззастережно піддалася чарам цього чарівника, цього вродливого музиканта, цього багатого й талановитого лебедя-молодика.

Луї збагнув: його план приніс йому успіх! Його Прекрасна Сновидиця прокинулася — і прокинулася вона йому, для нього. Відтепер вони вже ніколи не розлучаться. В голові Луї завихріли думки про тихі лісові озерця, де в заростях комишів, очеретів, папоротей виспівують косики-червонокрильці. Думки про весну, гніздування й маленьких лебедят. І восени, і навесні!..

Колись батько був розповів Луї, що іноді трапляється з пірнальниками,