Читати книгу - "1918. Місто надій"

– Добридень, Вітю, – тихо відповіла Вітко.

– Бачу, ти не їла. Будь ласка, поясни, чому, – трохи суворо продовжив Примаков.

– Ах, Вікторе Сергійовичу, хіба ти не знаєш, що тривожусь я за свою матінку.

– Це ти даремно, не можна так себе мучити. Тим паче, що я розпорядився й послав зранку гувернанток, приставив їх до твоєї матінки, щоб піклувалися, доглядали її.

– Справді? Як вона почувається? Чи все гаразд, чи немає сильного болю?

– Ганно Дмитрівно, не думайте, ніби я монстр. Якщо служу в Червоній армії, то хіба це означає, що мушу чинити тільки зло? Зовсім ні. Адже я… А зрештою, матінка ваша при доброму здоров’ї, хоча, як вам відомо, не тямить себе… До речі, що там за військовик у вас у квартирі проживає?

Примаков останню фразу викарбував, кожне слово відділяючи від іншого, щоб не дати жінці змоги відкрутитися. З іншого боку, він не бажав зараз надто на неї тиснути, змушуючи до ще більшої прохолоди в їхніх стосунках. Тому, хоча й питав про військового, подумки вирішив поки що його не чіпати, а прийти днів за три й учинити розбір – але вже після того, як Ганна Дмитрівна здасться.

– Це мій кузен, по батьківській лінії, – відповіла Вітко, густо почервонівши.

– Зрозуміло, зрозуміло. Ну, що ж… Мені час іти у справах. Одне прошу, Ганно Дмитрівно: будьте розважливі.

Примаков спробував був узяти її долоньку, але жінка різко відсмикнула руку. Цей жест викликав гримасу гіркоти на фізіономії червоного командира, але він стримався, зімкнув губи, ніби затиснув у них якусь жорстоку фразу, гостру, як кинджал, приготовлений для того, щоб устромити його в тіло жертви.

– Дозвольте залишити вас.

Ганна Дмитрівна кивнула. Вона хотіла б заголосити, виповісти свою ненависть і страждання, обрушити на мучителя град уїдливих слів, але розуміла, що перебуває в ув’язненні, а заручниками є рідні їй люди; і кожен рух супроти Примакова може загрожувати сплеском люті й помсти. Тому Ганна Дмитрівна випросталась, її м’язи, ніби натягнені струни, допомагали тримати поставу; хребет, ладний прийняти всю ваготу світу, став подібний до стовпа. Раптом – у якусь мить, незрозумілу для самої Ганни Дмитрівни – вона стала сильною у своїй слабкості, прийнявши всі випробування з незвичною для неї стійкістю.

Наступні два дні минули непомітно. Примаков з’являвся під вечір, утомлений новинами про наступ німців і петлюрівців, провалювався в м’яке покриття дивана, щоб бодай якийсь час спробувати зняти напругу, котра ніби шкаралупою вкрила його. Згодом він ішов до Ганни Дмитрівни, запитував про її самопочуття, сідав поруч і дивився на жінку, намагаючись розпізнати, чи не з’явилася тріщина в кризі, що вкривала її обличчя; чи не видно м’якого вигину добродушності, усмішки тепла. Він усіляко намагався підступитись до неї, як приступають до дипломатичних перемовин, заходячи здалеку. Вони вели бесіду, ніби це була зустріч двох старих приятелів, знайомих іще до війни, які колись гуляли київськими парками, катались на човні по Дніпру й танцювали на якомусь урочистому балу на честь приїзду царя. Примаков намагався бути ввічливим, цілував їй ручку при зустрічі та на прощання. Іноді розказував якусь коротку смішну історію зі свого студентського життя, прикрашав її видуманими подробицями, вимальовував безглузді, але кумедні картини, і тоді на жіночому обличчі в одну мить здригалися м’язи, і ледь помітна посмішка, як тінь, з’являлася на тонких губах. Але зазвичай вона просто сиділа, склавши руки на колінах, неначе щось зберігала там у затиснутих кулачках, ховала свою таїну, власну волю, утримувала всі емоції. Щоразу вона запитувала, як там матінка, а тоді казала Примакову, що немає сенсу її тут утримувати; та й узагалі ця дія схожа на дешеву оперетку, давно слід її завершити. На цих словах Віктор Сергійович підводився, поправляв кітель, пригладжував волосся. Він, зі злегка похиленою головою, на секунду нависав над Ганною Дмитрівною, як явір у полі, що його вітри гнуть до землі. А відтак розпрямлявся й щезав за дверима. Ось тоді Вітко давала волю своїй душі, яка тріпотіла в грудях, як пташка в клітці; вона била кулачками в подушку, беззвучно голосила й ридала ридма. Цілу ніч.

На третій день Примаков повернувся пізно. Коли він пройшовся кімнатою, то не всівся на диван, як завжди, а рушив просто до своєї полонянки. На його худорлявому обличчі білі відмітини шрамів перетворились на химерне татуювання.

– Ти так пізно… – витиснула із себе жінка.

– Пізно? Так-так… Скажіть мені, шановна, що відбувається?

– Про що ти, Вікторе Сергійовичу? Не лякай мене…

– Та все про те саме, шановна Ганно Дмитрівно. Про вашого мешканця у квартирі!

– Та що він… Це ж родич…

– Брехня! Ти переховувала в себе вдома Морозова, цього сучого сина!

– Як ти…

– …дізнався? Я прийшов дві години тому в квартиру, а там переховується цей негідник!

– Ти… Прийшов… Як ти взагалі наважився!?

– Ах, покиньте ці свої дрібнобуржуазні штучки. Наважився, наважився…

– Але що ти зробив?…

– Та невже це… Хіба хто може заперечити… Отямся, Ганно Дмитрівно – ти сидиш під замком лише тому, що я так захотів!

– Що ти накоїв?!

– Тобі треба це знати?! Будь ласка: я велів посадити його в карцер і бити, доки він ще дихатиме.

– Що… Ти… Негідник!

Ганна Дмитрівна закричала, підскочила до Примакова й спробувала вдарити його по руці, але той ухилився, а тоді схопив жінку й міцно стиснув їй передпліччя.