Читати книгу - "Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану"

Уд (барбад). П'ятиструнний музичний інструмент без ладів. Музика виконується за допомогою кірішкакара (плектром). У середні віки уд був широко розповсюджений на Сході, у тому числі у середньоазійських народів. Учені середньовічного Сходу, починаючи з аль Фарабі, у своїх наукових трактатах, присвячених теорії музики, згадують уд. Наукові джерела свідчать, що спочатку назва цього музичного інструмента була «барбад», а вже починаючи з VIII–IX ст. він почав називатися удом. Слова «уд» і «барбад» – арабського походження і означають у перекладі «лебедина шия». Про те, що обидва слова означають один і той же музичний інструмент, говориться в роботах аль Хорезмі, в словнику Махмута Кашгарі. Творцем музичного інструмента барбад є уславлений на всьому Сході мервський музика Барбад Мервезі, який служив керівником музичного салону при дворі царя (590–628) Хисрова Первезі. Уд – музичний інструмент, що звучав на туркменській землі з давніх часів і до XVIII ст. Є свідчення, що на ньому були закріплені шовкові струни. У наукових джерелах аль Фарабі називають людиною, яка прикріпила до уда п'яту струну для розширення його музичних можливостей. Уд регулярно згадується в туркменській класичній літературі.

Танбур. Узбецький учений Ф. Караманов, який присвятив себе вивченню середньоазійської музичної культури, справедливо відзначає, що танбур є музичним інструментом багатьох народів Сходу і Середньої Азії. На туркменській землі він використовувався до XVII–XVIII ст. Цей музичний інструмент з маленькою голівкою і довгим грифом, що чимось нагадує дутар, виготовляється з тутового, абрикосового чи горіхового дерева. Танбур має три струни, а його лади складаються з 16–19 зв'язаних шовкових струн. Гра на танбурі здійснюється при допомозі спеціального срібного чи металевого кірішкакара, який одягається на вказівний палець. Свідчення про використання танбура туркменами можна зустріти в епосі «Ґероґли» та інших творах туркменської класичної літератури.

Чен. Про те, що чен був національним музичним інструментом туркменів, є в епосі «Ґероґли», а також у творах класиків туркменської літератури, великих Сейді і Махтумкулі. Коли у 1941 році створювався Туркменський державний оркестр народних інструментів, чен входив в його інструментальний ансамбль. Та через деякий час через відсутність виконавців був виключений.

Канун. Старовинний музичний інструмент, широко розповсюджений серед східних народів. У давні часи канун більше використовували араби і турки, та поступово про нього дізналися в Ірані, Афганістані, на Кавказі, а також у Середній Азії. Починаючи з IX–X ст. і по XVIII ст. на туркменській землі канун використовувався під час свят. У наукових джерелах є свідчення про те, що Мухаммет Фарабі був віртуозом гри на кануні. Згадується про інструмент у творах поета-класика Андаліба. Нині канун знову у вжитку.

Ікіділлі. Турецький музикознавець Газил-шал у своїй книзі «Ікіділлі в азійських та анатолійських туркменів» (1958 р.) відзначає, що на цьому інструменті, як і на гіджаку, грають при допомозі смичка, що його в цих краях інколи називають «окли гопуз». У виданій в Москві у 1973 р. книзі «Музика народів Азії і Африки» говориться, що музичний інструмент анатолійських туркменів ікіділлі і інструмент ікілі у тюркських народів Алтайського краю мають велику схожість. В історії туркменського народу існував музичний інструмент ікіділлі, який нагадував ранні зразки гіджака, будучи разом із тим зразком смичкового гопуза. «Баглама, саз, тамбур, ікіділлі, бозук – ці музичні інструменти беруть свій початок від гопуза…» (турецький музикознавець Темел Гарахан, «Турецька баглама», Стамбул, 1999).

Базук. Музичний інструмент туркменів, гра на якому здійснюється за допомогою кірішкака-ра, його назва походить від туркменських слів «боз-ок». Зараз під цією назвою використовують музичний інструмент турки, греки, болгари, євреї. Важко сказати, як виглядав базук спочатку. Протягом довгих віків він розвивався і вдосконалювався різними народами. Коренями своїми історія цього інструмента проростає в туркменську землю.

Діллі туйдук. За визначенням музикознавців, діллі туйдук вважається прабатьком усіх духових музичних інструментів. Він є майже у всіх народів під різними назвами. Відомий як пастуший ріжок. Туркменам він відомий з дуже давніх часів, будучи не тільки втіхою для чабанів у пісках, але й прикрасою туркменських тоїв. Серед виконавців на ньому зустрічалися справжні віртуози. В народі діллі туйдук широко використовувався у виступах фольклорних груп. Один із зразків діллі туйдука, вік якого понад сто років, нині зберігається у Центральному музеї музичної культури ім. М. Глінки в Москві.

Гоша діллі туйдук. Серед музичних інструментів туркменського народу були відомі і спарені моделі діллі туйдука. Грати на ньому значно важче, ніж на звичайному діллі туйдуку. Ті, хто бачив і чув гоша діллі туйдук, свідчать: це була гра віртуозів, які уміли видувати звуки зразу з обох дудок, потім переходили на звуки кожної дудки окремо, після чого знову зливали звуки воєдино, видаючи неповторну двоголосу мелодію. Необмежені звукові можливості гоша діллі туйдука ставлять його в ряд особливих музичних інструментів.

Гамиш баламан. Зовні гамиш баламан схожий на діллі туйдук. У той же час це більш вдосконалена модель. Ось чому в народі їх використовували як самостійні музичні інструменти. Якщо діллі туйдук був усередині полим від початку до кінця, то у гамиш баламана наконечник з очерету у тому місці, куди музика дув, залишався закритим. Це полегшувало добування звуків з дудки. У