Читати книгу - "Пасажири вільних місць"

— Ходімо звідси, діти. Тут повітря не на ваші груди.

Панотець зніяковів.

— Тут справді таки багато диму, — сказав він ухильно й відчинив вікно. — Я, коли хвилююся, каджу, мов димар, і забуваю, що іншим, може, й вадить.

Він накинув плед братові на плечі й потиснув йому руку; біла й немічна, вона геть утонула у великій, теплій панотцевій долоні.

— Ти ж бо знаєш, що я не мав на гадці нічого поганого, — сказав він, немов перепрошуючи.

— Знаю, — мовив дядько Петер, відповідаючи на по-тиск. — І, зрештою, ти маєш слушність… Уже сама твоя дужа постать дає тобі вагому підставу відчувати свою слушність. Цього разу ти маєш перевагу.

— Що ти хочеш цим сказати? — невпевнено спитав панотець.

— Тільки те, що ти вибрав собі службу в могутнього пана, — дядько Петер, усміхаючись, торкнувся рукою панотцевого живота. — Твій бог добре тебе годує, у тебе он навіть ожиріння серця.

— Ти вважаєш, що я надто самовпевнено виголошую свої думки? — сумно спитав панотець. — Цього я найдужче не хотів би. Я теж не раз сумнівався. Не таке воно все просте, як здається замолоду, і так легко бути твердо впевненому в своїй справі, поки ти сам особисто нічого не спізнав.

— Значить, і твою віру спростувало життя, так само як і мою? А тепер як? — спитав дядько Петер, ледь усміхаючись.

— Те саме, що й було. Одне тільки мушу заперечити, що мій бог добре годував мене. Мені завше припадали погані парафії… Може, на те, щоб я не відкинувся віри на старість. Отже, зовні все лишається, як було, — просто йдеться про шматок хліба; а що стосується внутрішнього боку, то в мене ще є час. Бо, властиво, життя лиш доти має зміст, доки в ньому є нерозв’язані питання. А в тебе як?

— Я, мабуть, спробую вмерти з нерозв’язаними питаннями. Може, відповідь чекає на мене в запечатаному конверті на тому світі.

— І ти віриш у те, що кажеш?

— Ні, тільки хвилинами чіпляюся за те. Всередині мене точить хробак, і на нього нема ради ні тут, ні там. Я не взяв від життя найбільшого й найкращого з того, що міг. І тепер уже нічого не надолужиш. Хіба цього замало, щоб людина втратила спокій?

— Коли вже ти мало взяв від життя, то що мені горопасі, казати? — глухо спитав панотець.

— Тобі, брате?.. З тобою я б залюбки помінявся. Ти принаймні дав життя двом чудовим дітям… Твоє життя, так би мовити, матиме продовження. А моє урветься разом зі мною.

Дядько Петер підвівся, щоб іти до себе нагору, і, прощаючись, додав:

— Зроби, щоб продовження було краще, ніж початок… не змушуй їх чинити ті самі дурощі, що чинив сам. Бо ти, я помітив, хочеш убити їх і офірувати на олтар громадської думки. Хіба це не гірше, як самогубство? Молодь треба розуміти, а не муштрувати.

Панотець хотів заперечити, виправдатись, але дядько Петер уже відчинив двері. І, згадавши про дружину, він не став його затримувати. Якби вона тільки знала, про що вони оце гомоніли! Це була перша щира розмова за багато років… авжеж, відтоді, як він висвятився.

Був суботній вечір. Панотець готувався до завтрашнього казання, а дружина сиділа в його кабінеті й плела, щоб заощадити на світлі. Та й як було не ощадити? І так стільки доводиться світити цими довгими вечорами. Діти готувалися тепер окремо. Карл до вступу в університет, Елен — до вчительської семінарії, і дядько Петер теж вимагав собі лампу, дарма що здебільшого просто дрімав. А втім, жити йому лишилося, либонь, недовго, і паніматка вважала, що так ліпше й для нього, і для них усіх. Та як спробувала натякнути про це чоловікові, той обурився. Надто він полюбив брата, що стільки років не давав про себе звістки і раптом приїхав сюди помирати. Панотець багато в чому змінився, відколи в них живе Петер, але паніматка заспокоювала себе тим, що вона знову наверне його на давній шлях, як усе в домі стане на своє місце. А поки що доводиться терпіти задля щастя любих діток.

Вона пильно й напружено стежила за чоловіком, її аж свербіло озватися. Нарешті панотець дописав казання.

— Твій брат склав духівницю, — вихопилося в паніматки з переповненого серця.

— Хм… хм… — задуманий панотець неуважно обернувся до неї.

— Може, тебе це не цікавить? У тебе такий вираз, наче ти не тямиш, що я маю на думці. Бо якби цікавило, то, либонь, ти все-таки спробував би довідатись, що в ній написано.

Панотець рвучка схопився з-за столу:

— На таке ти мене ніколи не підмовиш! Не хочу, щоб брат подумав, ніби я чекаю на його спадок!

— Просто зворушливо, який ти делікатний до його грошей, — уїдливо завважила паніматка. — А їх, може, й добуто нечесним способом.

Панотець остовпів. Таке йому ніколи й на гадку не спадало.

— Які ти маєш підстави так думати? — навпростець спитав він.

— Та, властиво, ніяких… Просто, й таке може бути… Бо часом здається, що сумління в нього не чисте. Та ще й те сказати, що він приїхав сюди, як уже смерть почутив, полюбив наших дітей…

— Це тому, що він своїх ніколи не мав! Через дітей він ніби відчуває якийсь зв’язок з прийдешнім. А надто, що він допоможе вивести їх у люди… Я так його розумію.

— А як там ті гроші добувають, у чужих світах? — правила своєї паніматка. — Начебто не завше чесним способом. А він-бо ніколи не був надто меткий та діловитий. Мені здається, щось таки з тими грішми не гаразд.

— Ну, якщо виявиться, що ти справді маєш слушність, то ми просто їх не візьмемо. Не можна всякою ціною купувати майбутнє своїх дітей, — поважно сказав панотець.

Але такий кінець аж ніяк не влаштовував паніматку, і вона звела мову