Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

клерикальство та інші штабні забобони, мовляв, засліпили його зір, хоча на світі не знайдеться чи бодай не було такого затятого клерикала, як наш приятель. Тоді він заявив нам, що правда все одно випливе, бо справа попала до рук Сосьє, а Сосьє солдат-республіканець (наш приятель з родини ультрамонархістів), людина непохитна, світле око. Але коли Сосьє виправдав Естергазі, він витлумачив цей вирок інакше, і його нове пояснення паплюжило не Дрейфуса, а генерала Сосьє. Це мілітаристський дух затруїв Сосьє (зауважте, що наш приятель не лише клерикал, а й мілітарист, точніше, він мав^славу мілітариста, бо тепер я й не знаю, що про нього думати). Його родичі рвуть на собі волосся, що він пройнявся такими поглядами.

— Бачте, — озвався я, звертаючись і до товариша Роберового і до самого Робера, щоб він не думав, ніби я його цураюся, і щоб залучити його до розмови, — той вплив, який ми приписуємо середовищу, надто сильний в інтелектуальному середовищі. Він одержимий своєю ідеєю, на світі людей куди більше, ніж ідей, тому ідейні люди такі між собою подібні. А що думка позбавлена чогось матеріяльного, то люди, які оточують людину фізично, нічим її не змінюють.

У цю мить Сен-Лу урвав мене, бо один з молодих військових з усмішкою показав йому на мене:

— Дюрок, викапаний Дюрок!

Я не зрозумів, що це означає, але бачив, що несміливий вираз на його обличчі був якнайзичливіший. Сен-Лу мало було слухати нашу розмову. В пориві радости, ще більшої через те, що він показував мене у всьому блискові своїм товаришам, він приказував скоромовкою, поплескуючи мене, наче коня, що перший прийшов до фініша:

— Клянуся, розумнішого за тебе я не знав нікого. — Тут він схаменувся і додав: — І Ельстіра. Це тобі не образливо, еге ж? Розумієш, безсторонність. Приклад: я кажу це тобі, як сказав би Бальзакові: «Ви найбільший романіст нашої доби, ви і Стендаль». Розумієш, безсторонність це і є, власне, дике захоплення. Хіба не так? Ти не пристаєш на думку щодо Стендаля? — спитав він із простодушною вірою в слушність мого судження — вірою, яка світилася в чарівному, усміхненому, майже дитинному погляді його зелених очей. — Ага, я бачу, що наші смаки збігаються. Блок терпіти не може Стендаля, як на мене це ідіотство. «Парм-ський монастир» — це все-таки грандіозно, еге~ж? Приємно, що ти зі мною згоден. Скажи, що тобі в «Монастирі» подобається Найбільше? — з молодечим завзяттям допитувався він. Його грізна фізична міць надавала цьому запитанню чогось майже страхолюдного. — Моска? Фабріціо? — Я несміливо зауважив, що Моска чимось нагадує маркіза де Норпуа. На ці мої слова молодий Зиґфрід — Сен-Лу — відповів реготом. І я ще не доказав: «Але Моска куди розумніший, і він не такий зануда», як Робер уже гукнув: «Браво!», нестямно заляпав і, душачися зо сміху, крикнув: — Це дуже слушно! Молодчага! Тобі ціни нема!

Поки я промовляв, схвалення інших здавалося Роберові зайвим, він домагався мовчання. І, так само, як диригент зупиняє оркестрантів, стукаючи смичком по пюпітрові, коли хтось галасує, Сен-Лу присадив порушника спокою.

— Жіберте! — мовив він. — Треба мовчати, коли говорять інші. Чекайте вашої черги. Я слухаю, — озвався він до мене.

Я полегшено зітхнув, бо боявся, як би він не змусив мене починати все заново.

— А що ідея, — вів далі я, — не бере участи в людських розрахунках і не може тішитися тими пільгами, які має людина, то на ідейних розрахунок не впливає.

— Ну що, діти мої, з’їли? — коли я закінчив, гукнув Робер. Досі він стежив за мною з такою напруженою увагою, ніби я йшов по линві. — То що ви хотіли сказати, Жіберте?

— Я сказав, що панич дуже мені нагадує майора Дюрока. Ніби це він мовить його устами.

— Мені теж це спадало на думку, — притакнув Сен-Лу. — Вони мають багато спільного, але ось ви побачите, що Дюрок йому в підметки не годиться.

Так само як брат цього Роберового приятеля, учень 8сЬо1а СаЩогит, мав судження про всю сучасну музику зовсім відмінне, ніж його батько, мати, рідня, клубмени, а саме — як усі учні 8сїїо1а, так і «ментальність», як тоді вже повелося говорити, цього аристократа-підофіцера (про якого Блок, коли я розповідав про нього, повзяв собі якесь вельми химерне уявлення: зворушений тим, що вони однодумці, Блок чомусь уявив через його шляхетне походження, через релігійне і військове виховання підофіцера, що це його цілковита протилежність, що він наділений шармом жителя далекого краю) нічим не різнилася від ментальности всіх дрейфусарів загалом і, зокрема, Блока, і на нього не впливали ні родинні традиції, ні кар’єрні клопоти. Щось подібне лучилося з молодою східною принцесою, з якою одружився Ро-берів кузен, про неї подейкували, що вона пише вірші не гірші, ніж Віктор Гюґо та Альфред де Віньї, але приписували їй напрям думок інший, ніж можна було уявити з її віршів, що в неї душа східної принцеси, ув’язненої в палаці «Тисячі й однієї ночі». Письменники, які сподобилися щастя познайомитися з нею, зазнали розчарування або радше радощів, адже її мова викликала в уяві не Шехерезаду, а істоту, наділену талантом у дусі Альфреда де Віньї чи Віктора Гюґо.

Мені дуже подобалося розмовляти з цим молодиком, як, зрештою, і з іншими Роберовими товаришами та й з самим Робером, про касарні, про полкову старшину та про військо взагалі. Завдяки великому масштабу, в якому ми бачимо навіть дрібні предмети, серед яких ми їмо, розмовляємо, реально живемо, завдяки страшенно завищеним оцінкам, які ми їм даємо, через що вся відсутня решта світу не може з ними змагатися і при них робиться якимсь хистким сновидінням, я зацікавився різним людом, мешканцями касарень, старшинами, яких бачив у дідин-ці, коли простував до Робера, або з мого вікна, коли мене будив, проходячи мимо, полк. Мені кортіло більше довідатися про майора, якого підносив Сен-Лу, та про його курс історії воєн, який би міг мене захопити «навіть естетичною стороною». Я знав, що Робер кохається у плетінні словес, часом у