Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

В кімнаті під наметом була чавунна пічечка. Патрік подумав, що було б непогано погрітися, випити склянку гарячого чаю, поїсти і хоча б годинку поспати. Думка про відпочинок переслідувала його давно, проте саме вигляд цієї пічечки збудив таке палке бажання, що вже не мав сили противитись йому. В його становищі йора подумати про надійне житло. Хто зна, скільки доведеться тут бути. Патрік вирішив уважно оглянути будинок. Адже нічого кращого доля йому поки що не пропонувала.

В другу половину будинку вели високі двері. Спробував прочинити, але вони, виявляється, були привалені з того боку якимись ящиками. Він наліг здоровим плечем. Двері трохи прочинились, та гострий біль у пораненому плечі змусив його відмовитись від наміру пропхнутись у щілину, що утворилася між дверима і ящиками. Згадавши, що бачив другий вхід, вийшов на ґанок. В небі висів ніжний, прозорий серпанок, і він мимоволі замилувався ним. У ці кілька хвилин йому здалося, що все зрештою не так вже й погано складається. Якщо не розкисати і настроїти себе; на те, що хочеш не хочеш, а доведеться якийсь час жити в цій льодовій клітці, то можна якось… Патрік здригнувся — з темряви на нього хтось дивився. Він не одразу примусив себе поглянути в той бік. Сотні найнеймовірніших припущень метелицею завертілися в голові. Так може дивитися людина! Але ні, доля не подарувала Патріку такої радості. І цього разу це був той самий пес, про якого він, захоплений зустріччю з мертвим Баренцбургом, забув. Собака сидів на старому тепловому коробі і уважно стежив за Патріком. А в того в душі змішались злість, досада, страх і розчарування. Відломив шматок сосулі, що звисала з даху, і зло пожбурив нею у пса. Але той і вухом не повів. Мабуть, таких страхів він уже давно не знав. Лише коли в руці Патріка зблиснула воронована сталь пістолета, собака миттю зіскочив з короба і, ховаючись поза ним, щез.

— Паскуда! — крикнув йому вслід Патрік. — Ходить, мов тінь!..

І знову власний голос видався йому чужим, незнайомим. Він танув у мороці полярної ночі без відгомону, без луни, і ця глуха німотність викликала хворобливу дрож у всьому тілі. Аби швидше позбавитись цього бридкого почуття, взявся до діла. Рішуче попрямував до другого входу, перебрався через намет, що піднімався на балюстраді вище поручня. Двері було замкнено, але в замку стирчав ключ. Патрік увійшов до будинку. Як і в тій половині, котру він уже встиг оглянути, тут теж було дві кімнати і кухня. Проте кухня була спільною для обох квартир. Вони з'єднувались коридором. В кінці його і були ті, завалені ящиками, двері. Патрік звернув увагу, що на ящиках англійські написи. Спочатку не надав тому ніякого значення. Йому, як завжди, недоречно подумалось, що людям, які жили колись в цьому будиночку, було зручно спілкуватись, ходити в гості, сидіти за чашкою чаю в довгі полярні вечори, коли за вікном заметіль і тоскно, як зараз, виє вітер. Вечори?.. Вечори це там, у Лондоні, а тут наскрізна ніч… Вони збирались за довгим столом, спокійно говорили про свої справи, обмірковували, як їм жити, і голоси їх звучали впевнено, і завтрашній донь не здавався страшним, як тепер йому.

Патрік відчув пекуче бажання почути чий-небудь голос, зазирнути в людські очі. «Ні, людина все-таки стадна особина і самотність їй протипоказана…» Заходився уважно оглядати приміщення. Ця половина теж справляла враження спішно кинутого людьми житла, однак нібито залишеного не так давно. Кімнати мали більш обжитий вигляд. Вибиті шибки подекуди були заставлені фанерою, картоном, знову ж таки з написами англійською мовою, що сповіщали про сигарети «Кемел» і кращі у світі бобові консерви фірми «Смайлз енд компані» — необхідні для підняття бойового духу англійських солдат.

Як вони опинилися тут, у російському Баренцбурзі, ці сигарети і консерви? Патрік не встиг як слід обдумати це питання, тому що на вішалці при вході раптом побачив вінчестер і гумовий плащ військового крою. В таких ходили англійські морські офіцери. «Англійці! Тут були англійці!» В цьому він вже не мав найменшого сумніву: ось внизу на полицях шафи стоять оцинковані коробки з патронами, лежать пакети з бинтами, ватою та іншими матеріалами для перев'язки ран.

Патрік дивився на все це і не знав, що думати — англійці, його співвітчизники, в російському, розстріляному, розбомбленому селищі. Чому? Навіщо? Він сів до столу, стер рукавом з його поверхні іній, дістав з-за пазухи бекон, вийняв ножа. Галети в кишені розкришилися, змішались зі снігом, проте це аж ніяк не завадило Патріку. Повітря цього пустельного острова розпалювало апетит. Бекон встиг розігрітися лише по краях, всередині він все ще нагадував вічну мерзлоту. Помітивши, що коло печі стоїть відро, повне попелу і шлаку, хлопець почав міркувати, як би його розвести вогонь. «Треба б нагріти води, промити, продезинфікувати рану, зробити свіжу пов'язку, інакше це може скінчитися гангреною…»

Сірники лежали на видному місці, та всі зусилля добути з них вогню виявилися марними. «Гризти мерзлий бекон все одно що живитись слоновою кісткою!» — прийшов до висновку Патрік. Він рубав його ножем, пробував загнати в нього лезо і розколоти, проте лиш крихти розлітались на всі боки, а м'ясо залишалось у банці. «Надтвердий сплав м'яса і льоду! Чорт би його забрав…»

Тут згадав про вугілля, що горіло в бурті. Висипавши в ящик з-під бобових консервів попіл і шлак, взяв відро і вийшов з будинку. Про всяк випадок, швидше за звичкою, повернув у замку ключ і рушив до вугільного складу. Та добути розжареного вугілля теж, як виявилось, було нелегкою справою. Дістатись до нього можна було лише згори, а там, ніби кратер вулкану, дихала вогнем велетенська жовтогаряча пляма. Патрік розумів, що підніматися на бурт небезпечно, шкуринка може провалитись — і тоді в одну мить душа твоя відлетить на небо разом з хмаркою Диму. Це все, що в такому разі залишиться від тебе. Колись він читав про вугільні пласти Сіньцзяна. Там вони залягають біля самої поверхні землі і, буває, самі собою запалюються і горять під селянськими городами, садибами. Іде собі чоловік дорогою і раптом під ним і