Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Але завдяки невтомній допомозі дружини у Нансена бували й хвилини відпочинку. Він їх повністю присвячував домівці, яку незабаром мав полишити.

У цій новій віллі, яку Нансен назвав «Готхоб» на згадку про зимівлю серед ескімосів, на всьому лежала печать любові до Арктики: пухнаста шкура білого ведмедя біля каміна, великий глобус, на якому червоними лініями були відмічені маршрути полярних експедицій Нансена, потемніле моржове ікло на стіні, розложисті роги північного оленя над книжковими полицями. Масивні тогочасного стилю меблі губилися на тлі величезної кількості хутряного вбрання.

В домі трохи пахло шкурами, трохи пеміканом, а найбільше — романтикою пригод.

Нансен сам проектував будинок і накреслив ескіз інтер'єра. Кожної вільної хвилини вони разом з дружиною працювали в саду, саджали фруктові дерева. У затінку цих дерев його згадуватимуть дві найдорожчі людини: Єва і Лів. Фрітьофові хотілося, щоб тут кожен куточок, кожна дрібничка нагадували їм про пього.

Затягнуте важкими хмарами небо почорніло. Океан кипів. Хвилі заквітчувалися пінявими баранцями, викидали вгору фонтани бризок, розпадалися на водяні борозни і знову росли, дужчали — грізні, нестримні.

Під масою води, що люто била, мов тараном, у «Фрам», судно важко осідало й заточувалося, весь час торкаючись спінених хвиль то одним, то другим бортом. Ніс корабля раз по раз зникав у білій хмарі водяного пилу.

— Бочки за борт! — мов крізь вату долинув до Фрітьофа заглушений ревом моря голос Скотта-Хансена.

Міцно вчепившись у поручні капітанського містка, Нансен з жахом спостерігав руйнацію корабля. На верхній палубі вирувало, мов у виварці з білизною. Зірвані з кріплень дошки і металеві бочки вискакували із спінених потоків. То тут, то там мелькали у воді голови і здійняті догори руки. Люди, яких безперервно шарпали і засліплювали хвилі, прив'язували корабельні шлюпки додатковими линвами, відсахуючись од балок, що плавали по палубі і могли в будь-яку мить когось покалічити.

У сірій імлі, майже перед самим носом «Фрама», раптом замаячила якась шхуна. Глибоко посаджена у воді, вона під усіма вітрилами впевнено краяла розбурхане море.

«А «Фрам» перевалюється, мов барило, — подумав із заздрістю Нансен. — Зате в льодах ми всім покажемо, як треба плавати. У тієї шхуни такий великий кіль, що вона недовго протрималася б там на поверхні».

— Кок застреливсяі Не витримав! — розітнувся раптом чийсь крик.

Фрітьоф метнувся на голос. Це репетував перестрашений Могстад.

— Що ти верзеш?

— Кров на стіні!

— Де?

— В камбузі.

— А тіло?

— Тіла немає. — Біля дверей матрос зупинився. — Нізащо не зайду туди! — прошепотів він, тремтячи від страху.

У камбузі було мов після землетрусу. Всю стіну над комином аж до стелі вкривали темні плями кольору закипілої крові. Кока не було.

Нансен став на порозі. Позад нього зупинився матрос, не сміючи далі й кроку ступити. Раптом він одсахнувся мов ошпарений. Керівник експедиції сміявся. Реготав нестримно, на все горло.

«І він з глузду з'їхав!» — блиснула Могстадові в голові страшна думка.

— Ходи-но сюди ближче, — мовив Нансен.

Не перестаючи сміятися, він провів рукою по кривавій плямі й облизав пальці.

— Та підійди ж і спробуй сам, яке смачне! — гукнув Фрітьоф.

Але, спостерігши жах на обличчі товариша, нахилився і підняв з підлоги велику розбиту банку, в якій залишилося ще трохи шоколаду.

Довго потім згадували на кораблі «кривавий бенкет» начальника експедиції під час сильного шторму, в який полярники попали на третій день після виходу з рідного порту.

Нансен не любив згадувати хвилин прощання. 24 червня 1893 року норвежці, як завжди, справляли Свято літа. На схилах гір і на вершинах усюди весело палали вогнища. Вся країна святкувала й веселилася. Але для Фрітьофа цей день був сумний і похмурий.

«Самотній ішов я з дому через сад на берег, де на мене чекав уже човен з «Фрама», — писав він у своїх спогадах. — Я залишив за собою все, що мав найдорожчого в житті. Що мене жде? Скільки мине років, поки я знову побачу своїх дорогих голубок і батьківщину? Чого б тільки не дав я за те, щоб повернутись іще хоч на хвилину! У вікні моя донечка Лів безтурботно плескала в долоньки. Щасливе дитя, ти ще не знаєш, яке складне і мінливе людське життя. Човен мов стріла помчався по гладіні фіорду. Починалася подорож, у якій ми ризикували життям, якщо не чимось іще більшим. «Фрам» нетерпеливо стояв під парами у затоці Пінервікен, чекаючи тільки на сигнал… Посилаю останнє прощання моїй домівці там, на мисі. Переді мною у променях сонця блищить фіорд, довкола — сосни й смереки, смарагдові луки, обрамлені вдалині лісистими пагорками. Довго ще я бачив у підзорну трубу білу постать, що мріла на лаві під деревом… То були найтяжчі хвилини за весь час моєї подорожі».

На Баренцовому морі «Фрам» легко, ніби нехотя, розштовхував перші крижини. Чим ближче підпливали до Нової Землі, тим льодові заслони ставали грізніші. Перед протокою Югорський Шар Свердруп, що кермував кораблем, не витримав.

— Спробуємо? — запитав він Нансена.