Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

За хвилину пролунала команда, подана до машинного відділу.

— Повний вперед!

— Румб ліворуч!

— Єсть, румб ліворуч, — обізвався, мов луна, стерновий, перекидаючи ручки керма.

З труби бухнули густі клуби диму. «Фрам» рушив у свою першу атаку на льоди. Ткнувся носом у край крижаного поля, на мить піднявся, завмер — і осів під гуркіт розтрощуваної криги. Високо вгору вдарили фонтани води, змішаної з крижаними уламками.

— Малий назад! — пролунала комапда, а за хвилину знову: — Повний вперед!

Крига слухняно розступалася під важким носом корабля.

«Фрам» виправдав надії. Він ковзає по льоду, мов жирна галушка по тарілці», — занотував, радіючи, Фрітьоф через кілька днів.

І ще не раз під час подорожі він зітхав:

— От якби міг побачити це Арчер!

Льодове хрещення корабля було урочисто відзначено розкішною вечерею. До кают-компанії раніше, ніж завжди, почав сходитися незвичайний екіпаж цього незвичайного корабля. Ось показалася широка, розчесана на боки борода Свердрупа. Від часу гренландської подорожі скроні капітана посріблила сивина, але його сміливий погляд був усе такий же бистрий. Як капітан — «перший після бога» на кораблі, — він окинув очима святковий стіл, проконтролювавши, чи й тут усе в порядку.

За ним прийшов його молодечий помічник Сігурд Скотт-Хансен. Побачивши капітана, Хансен виструнчився, хоч між ними були товариські стосунки. Це була давня звичка, прищеплена йому у військово-морському флоті, звідки він звільнився, щоб узяти участь в експедиції. Хансен виконував іще обов'язки метеоролога. Він мав вимірювати і земний магнетизм, а також вести астрономічні спостереження, яким Нансен надавав великого значення.

Почувши, як раптом заскрипіли обоє сходів, що вели з палуби до кают-компанії, полярники перезирнулися і вибухнули сміхом. У широко відчинених дверях з лівого і з правого боків водночас з'явилися дві постаті. Це були перший механік «Фрама» Антон Амундсен і стерничий Теодор Якобсен, які не поступалися один одному могутньою будовою тіла. Важили понад сто десять кілограмів, хоч були зовсім не опасисті.

Амундсен, найстарший за віком серед екіпажу, тримався рівно, мов свічка. «П'ятнадцять років служби у військово-морському флоті залишають на людині якийсь слід», — задоволено казав він, пишаючись своїм минулим. Досвідчений полярний стерничий Якобсен, небалакучий, спокійний і неповороткий, мов ведмідь, завжди вдивлявся у далечінь і, здавалося, навіть за столом у кают-компанії бачив лінію заслоненого торосами обрію.

За ними поквапливо дріботів Юелл, він завжди кудись поспішав. Стерничий за фахом, Юелл в експедиції виконував обов'язки кока.

Перед відплиттям Нансен домовився з екіпажем, що в камбузі працюватимуть по черзі всі без винятку. На «Фрамі» ніхто не відмовлявся від будь-якої роботи: заступник капітана, коли треба було, брав сокиру або швабру, тесляр чи черговий матрос залюбки носили вугілля і допомагали провадити метеорологічні спостереження. Але роботу в камбузі ці морські вовки сприймали, як кривду і приниження. Із спроб наділити нею усіх потроху нічого не вийшло, оскільки не кожен мав до того здібності.

— Фрітьоф відпадав. Він заморить нас голодом. Хто ж не знає, що він живе святим духом.

— Свердруп також неперебірливий у їжі; райське життя має його дружина.

— Скотт-Хансен, призвичаєний до материної опіки, не мав навіть уявлення про те, як готувати страву, — жартували полярники.

Отож усі одностайно обрали на кока чоловіка, який краще за інших знався на таємницях готування смачних та різноманітних страв. Адольф Юелл був неперевершений у складанні меню, і члени екіпажу заздалегідь визначили «святкові дні», в які він міг найповніше продемонструвати свої здібності.

У кают-компанії одразу стало тісніше, коли сюди ввалився здоровань Педер Хенріксен. Двадцять років тому чотирнадцятилітнім хлопцем він утік з дому і відтоді зв'язав своє життя з морем. Спочатку поступив на китобійне судно, маючи намір оволодіти професією гарпунера. А коли піднявся на борт «Фрама», мав уже за плечима чотирнадцять походів у Північний Льодовитий океан.

Гучний сміх біля порога сповістив про появу Хенріка Блессінга. Веселий, жвавий, він був наймолодший учасник експедиції. «Всі домагаються моєї прихильності», — жартував він часто, бо як лікар мав у своєму розпорядженні весь, хоч і невеликий, запас спирту.

— Ти так гупаєш чобітьми, як на військовому параді, — глузливо привітав Хенрік високого блондина, що ввійшов услід за ним.

Ялмар Юхансен, що виконував на «Фрамі» обов'язки кочегара, ще два роки тому був поручиком і служив у піхоті. Він скинув мундир, щоб здобути вищу освіту в Крістіанії. Нансенові сподобалася його жадоба знань. Крім того, обидва мали ще й інші спільні інтереси. Юхансен був відомий спортсмен і багаторазовий чемпіон Європи з гімнастики. Почувши про плани Нансена, він одразу став палким прихильником їх, як, зрештою, і багато інших його співвітчизників.

— Якщо всі місця вже зайпяті, — заявив він Нансенові, — візьміть мене за кочегара. Сили в мене досить. Згоден на будь-яку роботу, аби тільки взяти участь в експедиції.

Інші члени екіпажу були теж досвідчені люди. Петерсен — коваль і механік, кілька років служив у норвезькому флоті, Нурдаль — електрик, доглядав за машинами і керував освітленням на кораблі, Могстад, що так перестрашив бідну Єву, мав «золоті руки». Він усе вмів робити — і випекти хліб, такий смачний, як домашній, і полагодити будь-який механізм, чи то годинник, чи парову машину.

Нансен не був забобонний, не боявся числа тринадцять. Хоч на судні була вже повністю укомплектована команда з дванадцяти чоловік, він не вагаючись узяв мало не в останню хвилину ще одного — тринадцятого. Переговори тривали недовго. Спокійний,