Читати книгу - "Вийди і візьми"

— Не хоче, не треба.

— Мо’, огірочок? — той, хто це каже, потягнувшись по огірок, зараз же й відсмикується. — Колеться, скотина.

Усі мовчать.

— Він мене вколов!

— Хто, папінька?

— Та на хрін тобі огірок. Забудь ти про нього.

— Вколов, скотина! — править, намагаючись копнути огірок і враз облишаючи, коли йому пропонують випивку:

— На!

— Не метушися.

— Ще?

— Ну вот і полегшало.

— А Ви, батінька?

— У нас і для тебе знайдеться пінточка.

— З нами не пропадеш. Горілка, винце.

— Ух ти ж моя оковитенькая…

— Carpe diem! Лови!

Не долетівши лічені сантиметри до Жака і зачепивши зелений морквяний віхоть, кусень хліба приземляється посеред грядки.

— Не хвилюйся, батя, зараз будемо пекти мандибурку і смажити кабаки.

— Це мій город, — Жак уже й сам достеменно не впевнений.

— От завів, їй-Богу!

— Чули ми вже твою катеринку.

— Ми його в тебе не забирали.

— Не ми.

— Річ делікатна, тут би годилося папірець продемонструвати.

— Удома, — вичавлює Жак, і надія, що гасла, спалахує несміливим вогником.

— Та ладно… — починає інший.

— Усьому хана.

— Облапошили вас, батінька. Скоро не буде тут більше городів.

Жак озирається, його погляд надибує опудало у свитині, з бляшанками на руках, тільки без солом’яного бриля. Жакові здається, що старий знайомий корчить гримаси, підморгує, напів по-змовницькому, напів глузливо, дедалі нестримніше розперізуючись. «Ти так», — каже докірливо Жак й одним духом спорожнює випивку. Надто довго затримавшись, шкалик мандрує з рук до рук, рідина ж із нього — в горлянку, звідтіль у шлунок, де її огортає теплом.

Уже годину, але, мабуть, дві або й три, як ішов на той запах, певний, що рухається у правильнім напрямку; ламалася стерня, шелестіло опале листя, хрускотів хмиз. Шлунок марно силкувався перетравити те, чого не було. Що швидше рухався, то частіше дихав та більше пахощів потрапляло в легені; ось уже він біг, перечіплявся, шпортався, випростувався, кваплячись назустріч немилосердному смоктанню. До казана, де булькало, мов у вулкані. З почорнілого від кіптяви чавуна полум’я злизувало струмки, що шкварчали на його розпечених язиках, кожний із яких жадав бути першим, мовби змагаючись, перехльоскуючи у прагненні сягнути вище, спалахнувши шиплячою втіхою.

Тепер він бачив його в усій даній сумою відчуттів сконцентрованості, ладний занурити туди, звідки томило знемогою, руку-хохлю — останнього разу таким голодним бував у війську, де в юшках плавали шматки щурячої шерстки. Одного разу, як настала його черга мити посуд, ним почало теліпати, коротке замикання, прапорщик котиться з реготу, аж доки майор з окрушинами від бомби, що рознесла до бісової мами бліндаж і всіх, хто там був, смикає, розриваючи коло, рубильник. Не поїли один одного лише тому, що голод розвинув щось подібне до солідарності, зблизивши, як тільки можуть зблизити однострій та безхліб’я. Так і трималися — хто не міг, корчився і, забраний швидкою, вертався, посірілий та схудлий, їхню дружбу було скріплено виразками в недогодованих і надірваних шлунках, вони, яких кидали по цілій країні, що не мала кінця-краю, іронічно називаючи крилатими гусарами, наново вчилися жити, ходити, говорити й кохати.

Присів, як інші, біля вогню, у коло, що потіснилося, даючи місце. Втупився в полум’я, заворожений витанцьовуванням і потріскуванням; прислухався до булькання, що заколисувало голод, виразку, армію. Ватра вихоплювала то одне, то інше обличчя, надаючи йому жовтаво-червоного відтінку. Жбурляли принесене до казана, здіймаючи бризки, що зараз таки й скипали на пожадливих палахких язиках. Тоді й він пішов, ніким не проханий. Линув-летів, посмоктування майже зникло, наче вже одним бульканням страви наситив кендюх.

Протискався між стовбурами, що щільнішали, мовби заповзявшись перегородити шлях, випростував руки, затуляючись од різок-гілок, що сікли, доки випірнув на галявині, де скупе місячне сяєво розріджувало темряву, сріблилося листя рослин, мерехтіла пофарбована сріблом трава і люмінісцентилися фігурки грибів під сріблясто-зеленавим серпанком.

У проміжках між бульканням варива і сичанням вогню йому вчувалося, наче вибухають петарди. І ось вони, які щойно сиділи, тепер стояли і грали, притупуючи ногою і подаючись уперед, піджак — той самий, в якому Жак брав громадянський шлюб із Матильдою, вів за собою пальці, Жак дув у рукав, то в лівий, то в правий. Палахкотів вогонь і терликали, висьма в повітрі, самограйки. Й ось піджак знову сидів на ньому, прикипав, перетворюючись на хутро, що стрясалось і збивалось у ковтуни, вкривало руки і росло на ногах.

Наївшись-напившись, доцмуливши й відригнувши, викопали яму, поховавши туди казан, після чого вмостились оповідати фрашки, кожний свою. Він — історію про чоловіка, в якого на весіллі гостював його померлий уже тоді неньо. Промовивши «неньо», згадав про обов’язки, поривався встати й піти. Думав про день, у який була риболовля, як вирушили вдосвіта, а приїхали серед ночі, пустивши рибу у ванну, де плавала, доки оглушили, тріпнувши об кант, обчистили від луски, декапітували й засмажили, після чого лин знову плавав, а вони знову готували і смажили, і він смакував так знаменито, як першого разу, і кожного наступного теж. Линув до сина, а прилинав до лина, який тягнувся по картоплю та юшку, сплутував і тримав його, ніби він і сам лин, що попався у невід, де брьохався і виборсувався, впирався та опирався, і що більше шарпався, то гірше заплутувався, доки, смикнувши правицею, відтак лівицею, безсило повис…

Заворушилася земля, як тоді, коли її зрихлює, накидаючи пагорби, кріт, проти якого закопував на чотирьох кутах по пляшці, чиє горлечко виглядало над землею, нагадуючи губи сторчки й живцем закопаної риби-картоплі. І він був останнім, який спустив штани і випорожнився. І пробився, прагнучи вгору, вибросток, ріс і крислатів, розгалужувався і