Читати книгу - "Вийди і візьми"

плівся загадковим мереживом, брунькувався і вився, чіпаючись за невидимі повітряні виступи; повнився соками, більшав і світився достиглими лампіончиками, спалахував гронами-люстрами, наче день, і вони знову смажили над вогнем гриби, обкіптюжуючи люмінісцентне небо, аж його, який ще був Жаком, потягло на лірику: «Не кіптюжмо люмінісцентного неба, кіптюжити неба не треба, небо неначе амеба. Мов колісниця Феба…». Як розплющив очі, з потріскано-перезрілих виногрон лилося зброджене сусло, яким упивалися і вмивалися, підставляючи горлянки і плоть, волохаті груди й ковтунуваті цицьки.

Тієї миті йому втретє явилася картопля, щоб угніздитися і не давати спокою, тоді як обросле хутром тіло продовжувало веселитися; перетворившись на відрізану риб’ячу голову, картоплина відштовхувалася плавниками, скакала по вкритій лінолеумом кухонній підлозі, він гнався за нею, яка виверталася, хапав руками, а вона вислизала. Заскочивши на коридорі, послизнувся і впав, а коли падав, руки розкрилися, наче в любові; ловив її наново, заштовхував до смітника, затискаючи накривкою, а вона виринула з мийниці, шкребучись об емальовану поверхню. Її голова знову літала, махаючи плавниками-крилами; доки змагався зі стільцем, що заступив йому шлях, риб’яча голова, що знову стала картоплею, була вже надворі, де ширяла вгору і вниз, припадала до вікна, витріщувалася скляними очима з масногубим перекривленим ротом…

Як панахали стовбур — при самій землі, все тремтіло і шелестіло, аж небо, западаючись, простягло їм назустріч поцятковані зорями фіолетові руки, на яких гойдалися, мов на хвилях, повільно втихомирюючись.

14

У містах небо переділене на фрагменти, що відкриваються між спорудами. Розпоровшись об телевізійні антени, провислі черева хмар заливають окілля дощами. Серпневе сонце пече у вкриті рубероїдом і залиті смолою хребти покам’янілих істот, вітер змиває тиньк, оголюючи підспіддя, волога роз’їдає кладку і глибше вгризається у плоть.

На похилених допереду балконах дзеленчало, затуляючи простір, скло. Росли бур’яни, живлячись укріпленими мохом і нанесеними впродовж років порохами. На крихітних бетонних майданчиках тулилися шафки, у горщиках в’юнилися квіти, сушилася на мотуззі білизна, звисали заплетені в коси часники та зв’язані чубами кукурудзяні качани, лежали перехоплені шнурівками стоси пожовклих газет зі свинцевими літерами знеактуальнілих повідомлень, непотрібні професійні довідники, у шпарку дерев’яної рами з облущеною олійною фарбою залазили оси.

Липа сягла найвищого, не такого вже й високого рівня — поверх тулився над поверхом, світильники звисали з низьких стель мало не до середини кімнатного простору. З такого світильника вийшов, аби сповістити йому, що вже ранок, батько. Відчувши під собою килим, який спершу висів на стіні, а відколи міль виїла з нього цілі клапті, перемістився на підлогу, Жак розплющив очі. У пошуках додаткових аргументів свого незвичного розташування наразився на ніжку — порожній і застелений, разом із шафою, зеленим кольором кльошоподібного плафона й ромашками на стіні диван недвозначно свідчив, що Жак удома.

За мутним склом вітальняних дверей панувала така сама тиша, як і в кімнаті. У голові, що хилилася додолу, мов перестиглий сонях, гуло, мутний серпанок не давав зосередитись. Щось підказувало, що «вчора», яке силкувався пригадати, дуже приблизне і могло відбутися «позавчора» і навіть давніше. Почувався вагітним Афіною Палладою Зевсом. Повільно, якнайменше тривожачи головний біль, обертав голову, до стіни, де росли ромашки — того ґатунку, що ніколи не в’януть, з білими пелюстками, золотими серцями та стебельцями в зелених листочках; їхня зелень приблякла та була менш зеленою, жовтизна — не такою жовтою, а білі пелюстки посірішали. Завершував галявину настінний годинник, отриманий Жаком із Матильдою на весілля; його ритмічний цокіт, який був джерелом дражливого звуку, наповнював порожнечу.

Добувши із серванта, де покоїлася біля флаконів із рештками загуслих парфумів, тарелів і карафи з почепленими на виступи крихітними горнятками, пухку папку з виконаним казахською кирилицею написом, Жак довго розв’язував неслухняні шнурівки.

У цьому закритому відділку, який колись, на пошану тодішній моді, звався баром, знайшло притулок кілька порожніх місткостей: брунатна бляшанка з-під розчинної кави, пластикова коробка, наповнена какао «Срібний ярлик», пляшка із рештками заблокованого корком вина. Формальний бік історій цих місткостей було виписано у словах і малюнках на етикетках — силуеті слона, кетязі винограду; за формальним фасадом, якому минання часу додавало сентиментальності, відкривався інший, поетичний бік — уривки мелодрам, дії яких відбувалися в Індії та Бразилії, повість про чоловіка на ім’я Жак та його жінку Матильду, в якій об’єдналися лінії степова і передгір’яна — приземлена, позбавлена чужинецької мальовничості, вона мала власний, крихітно-стлумлений потенціал.

Документи, свідоцтва, грамоти, подяки, посвідчення, складені вдвоє і вчетверо аркуші, добірка газетних вирізок, записки, зроблені переважно одним і тим самим почерком, чорно-біла світлина з позубцьованими берегами… Вивільнивши аркуш не найкращої якості з тисненою пресом шапкою, підписами і прізвищем, що було його власним і згадувалося в першому вибитому на друкарській машинці рядку, а ще — відповідальної особи з гербовим штемпелем, Жак поклав його до кишені.

Не потишив болю і курячий рулет, що, скрутившись калачиком, лежав у холодильнику, де, хоч ніколи й не панував достаток, завжди щось було — жовтувато-зелений бісквіт із рожевим кремом, дешевий і духмяний, паштет із гусячої печінки, килька в бляшанці з етикеткою з зображенням рибки на білій та синій друкарській хвильці, що набігають одна на одну. Жак відсьорбнув чай — холодну бурду, вкриту, мов ряскою, пліснявою. Зовні на горняткові проступали квіти, не змиті ні панчішними ганчірками, ні брусками господарського мила. Квіти рясніли всюди — на стіні й горнятках, сторінках книжок і городі, грядках біля під’їзду і прилавках базарного ряду, балконах і підвіконнях, вилися по стіні та спадали з вазона під стелею, всіювали наподушники і наковдри, пістрявіли з суконь і сумок, трималися на капелюшках і літньо-відпочинкових сорочках, утворювали з настанням весни вигадливі килими на міських клумбах і прилавках універмагів, де їх можна було придбати з певністю, що не зів’януть.

Просуваючись стравоходом, холодні шматки гепали у провалля, що бурчало й горіло, гашене, мов вапно, розбавленим молоком чаєм. Споживши меншу частину того, що було на тарілці, Жак замкнув двері помешкання і, взявши велосипед, поніс його, мов перерослу дитину, влаштовуючи на майданчиках між поверхами перепочинки, доки пройшов у пустку, що зяяла на виході, де колись були двері.