Читати книгу - "Вийди і візьми"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Покинувши велосипед, Жак побіг назустріч свавільним потворам, що, мов забавляючись, зводили нанівець зусилля багатьох років. Спіткнувшись і розпластавшись, лежав, аж здалося, буцім більше не підведеться, але за мить уже знову біг, гатив об метал палицею. Аж коли забіг спереду і вихопив із нагрудної кишені, під якою божевільно калатало серце, складений вчетверо аркуш, потвора спинилася, за нею друга.
— Город, — хрипів, наче в горлі клекотіла нерозварена картоплина. — Мій город.
— Що там?
— Та от причепився!
— Вам що, дідусю?
— Город…
— Город?
— Мій город.
— Де?
— Тут, — Жак тицьнув у розгорнений аркуш.
— Чого він? — водій, напарник Жакового співрозмовника, не покидаючи керма, нетерпеливився.
— Документ, право власності на земельну ділянку.
— Нехай підітреться!
— Ми Вам нічим не можемо допомогти.
— Але ж город…
— Де Ваш город?
— Там, — показав Жак, — попереду.
— Маєте час до післязавтра.
А помовчавши, додав:
— Нас, дідуню, найняли, от ми й працюємо.
— Це помилка…
— Та що ти йому пояснюєш. Давай, нам іще пріти.
Неділя починалася пікніком. Маючи стільки баласту, як треба, повітряна куля елегантно здіймалася вгору. То було місто для душі — кожна мала свій рівень, досягаючи якого, зависала, а якщо й здавалося, ніби рухається, то тільки тому, що відліком була хмарина, яка пливла, торкаючись веслами крепдешинової блакиті. Тож і виходило, що одні повітряні кулі зупинялися на однаковій висоті, інші перебували нижче і вище, інші — ще вище, а геть поодинокі — ті зовсім низько, над кронами крислатих дерев, черкаючи днищем об густо-зелені верхівки.
У неділю здіймання повітряної кулі супроводжувалося фортеп’янною грою, легкими акордами, такою самою мірою вільними від усього зайвого, як і повітряні кулі, — через це музику було приємно слухати. Оскільки понеділок, вівторок, середа, четвер, п’ятниця і субота також були неділею, фортеп’янна мелодія розлягалася щодня, варіація на одну і ту саму тему, в якій акорди, однак, ніколи не повторювалися в тій самій послідовності. Не бамкали дзвони, не гуркотіли автомобілі, не рипіли, відчиняючись і зачиняючись, двері. Дзвонів тут не було, їхня ремінісценція втілилась у повітряних кулях, келихах квітів, плодах, що звисали з дерев і нагадували патати. Крони міських дерев лопотіли безшумно, навіюючи припущення, що листки каштанів і акацій, хлібних дерев, платанів та баобабів, які росли в садах, і були потаємними клавішами, що витворювали фортеп’янну мелодію, яка розлягалася скрізь однаково приємною мірою.
Жителів у місті було, можливо, менше, можливо, більше — ніхто не проводив переписів, бо кому спаде на гадку лічити душі, що підносяться вгору у плетених кошелях з кольоровими кулями, наповненими легшою, ніж повітря, субстанцією. Відповідно, не було даних про вік, стать і заняття — виглядало, наче не було мешканців, що їх, утім, мало обходило. Чому б їм не бути? Їхнє буття, як бутність, не залежало від того, вважав хтось, що вони є, чи ні.
Встаючи пізно і нікуди не кваплячись, влаштовували в повітряних кулях бранчі — пізні сніданки, що плавно переходили в ранні обіди. У місті, в якому вони жили, не було часу, тож не було й потреби обмірювати те, чого немає. Якби ремесло годинникарів існувало, то лише як вияв естетично-винахідницьких утіх, у самоприсвяті яким полягав би сенс екзистенції. Годинників не було ні на шафках, ні в пузатих креденсах, на заквітчаних стінах так само ні, як і будь-де поза ними. Спати лягали, коли склеплювалися повіки, а прокидалися, відчувши, що виспалися. Якщо сонце припікало дужче, ніж звикле, влаштовували сієсту — філософську дрімоту, що закінчувалася з настанням сутінків. Її заступало загальне пожвавлення: інколи активнішим життя було вдень, інколи вночі.
Найдужче сонце припікало влітку. Літом називалися дні, в які було тепло і добре, однак — задля правди — узимку також було добре, тільки по-іншому, бо як такої зими не було: як і всі інші пори року, вона була станом душі, тож виходило, що могла протривати день або тиждень, після чого знову верталося літо. Взимку з неба падали лапаті сніжинки, вкриваючи крони і квіти. Позаяк не було не тільки зими, а й осені, рослини ніколи не стояли голі, а листя не жовкло і не в’януло — росло, тоді як квіти ненастанно цвіли: то була пора з граматичною формою, тривалість якої нічим не обмежувалася, навіть снігом, що приземлявся на зелені долоні, помережані прожилками, і на пелюстки, що строкатіли різнобарвами. На верхівці повітряної кулі наростав каракулевий смушок. Якщо жителі й одягали плетені шапки і шалики, то хіба з міркувань стилістики й зовсім не через те, що мерзли. Зима була станом свіжості, навіть не так: інакшості — такої, в якій з’являлася на якусь мить потреба. У повітряних кулях мешканці міста почувалися зручно і затишно, а якщо й змітали ворсинистими щіточками сніг із поруччя плетеного коша, в якому перебували, то винятково з механічного поруху, що був одночасно виявом одухотворених прагнень, не маючи нічого спільного з чистотою, потреба в якій існує лише там, де бруд. Часто-густо виставляли долоню, на яку приземлялися візерунчасті парашутики, де лежали й не танули: сніг зими, яка є станом душі, зникає на особливий лад.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вийди і візьми», після закриття браузера.