Читати книгу - "Сучасна теория грошей, Рендал Рей"

до нескінченності (це означає, що чисте багатство приватного сектору також прямує до нескінченності), не збільшить витрат у приватному секторі. Зазвичай це називають «ефектом багатства». Тобто державний борг — це приватне багатство, й оскільки воно зростає необмежено, це зрештою збільшуватиме витрати порівняно з доходами приватного сектору, скорочуючи дефіцит бюджету в міру зростання податкових надходжень. Крім того, доходи приватного сектору охоплюють державні процентні платежі, тому зростання відсоткових виплат за державним боргом може сприяти нарощенню споживання. І нарешті, приватний сектор не задовольниться споживанням, меншим за потік його доходів (бо його багатство зросте), і скоригує свою поведінку щодо заощаджень. Якщо приватний сектор намагається скоротити свій профіцит, це може бути зроблено тільки за рахунок скорочення дефіциту державного сектору — адже «танго танцюють удвох». У результаті зростуть як податкові доходи державного сектору, так і споживання приватного сектору; водночас знизиться і державний дефіцит, і профіцит приватного сектору.

4. Державні витрати і процентні платежі здатні пришвидшити темп зростання, який може перевищити відсоткову ставку. Це змінить динаміку і може зупинити зростання рівня державного боргу.

Процентна ставка — елемент економічної політики (про що йтиметься далі). Якщо не звертати уваги на динаміку, яку ми обговорювали в попередніх пунктах, то все, що держава повинна зробити, щоб уникнути «вибуху» рівня державного боргу, — це знизити процентну ставку, яку сплачує уряд за фінансовими зобов’язаннями, зробивши її меншою за темпи економічного зростання. Кінець історії: стійкості досягнуто.

Нарешті ми дійшли до найбільш дискусійного питання. Уявімо, що жоден із чотирьох описаних сценаріїв стабілізації рівня державного боргу не зреалізувався. Відповідно рівень державного боргу й далі зростає. Виходить, суверенний уряд буде змушений пропускати відсоткові платежі незалежно від їхнього розміру? Відповідь — ні, і вона потребує докладнішого пояснення з погляду MMT. Але спробуймо викласти цю ідею простіше — так само, як голова ФРС Бен Бернанке пояснював витрати ФРС на фінансовий порятунок Волл-стрит125: держава витрачає, натискаючи кнопки на клавіатури (тобто здійснюючи бухгалтерські проводки в комп’ютерній системі). Тож можливості держави в цьому ніяк технічно й практично не обмежені. Доки є комп’ютерні клавіші, на які потрібно натискати, уряд може робити це, здійснюючи відсоткові платежі, які одразу зараховуються на баланси економічних суб’єктів приватного сектору, що інвестували в цінні папери уряду.

Це підводить нас до різниці між постійним дефіцитом приватного і державного секторів: перший, на відміну від другого, справді нестійкий.

Потрібно дещо прояснити. Ми стверджували, що постійні державні бюджетні дефіцити, які збільшують державний борг, а відповідно й приватне багатство, призведуть до змін у поведінці (як державного, так і приватного секторів). Може початися інфляція. Можуть статися зміни в економічній політиці. Отже, бюджетні дефіцити не тривають «вічно». Тому, коли ми говоримо, що вони «стійкі», то просто маємо на увазі, що суверенний уряд здатен і далі здійснювати всі, зокрема процентні, платежі вчасно, незалежно від їхнього розміру. Хоча уряд може ухвалити рішення не проводити таких платежів. Але сам факт їх здійснення, швидше за все, вплине на темпи зростання економіки, бюджетного дефіциту та рівня боргу.

«Стійкість» коефіцієнтів рахунку поточних операцій

А як щодо стійкості дефіциту рахунку поточних операцій? Виявляється, це важливе питання для США, тому що країна працює з постійним дефіцитом рахунку поточних операцій, що компенсується позитивним сальдо рахунку операцій з капіталом. Простішими словами, «потік» доларів за кордон, зумовлений дефіцитом поточного рахунку, корелює із «потоком» доларів назад до Сполучених Штатів, що спричинено надлишком рахунку операцій із капіталом. Часто Сполученим Штатам закидають (і це вводить в оману), що вони «позичають» долари, щоб «заплатити» за свій дефіцит торговельного балансу. Ми могли б сформулювати це інакше: США імпортують більше, ніж експортують, бо решта світу хоче накопичувати заощадження в доларових активах. Не зупинятимемося тут на деталях, тому що про це йтиметься в подальших параграфах.

Але постає питання: чи можливий постійний дефіцит поточних рахунків? Проста відповідь — так; це триватиме доти, доки «танго матимуть бажання танцювати двоє»: якщо весь світ хотітиме доларові активи, а американці — решту світового експорту (імпортованого в США).

«Стривайте-но, — скажуть занепокоєні. — Інші країни акумулюють доларові вимоги до Сполучених Штатів, тому вони також отримують процентні платежі». Це факторні платежі (платежі на фактори виробництва), які збільшують дефіцит рахунку поточних операцій США. Зв’язок із викладеною вище думкою про дефіцит державного бюджету й виплати відсотків очевидний. Світ затоплений доларами двічі: перший раз — через надмірну схильність Америки до імпорту й удруге — через те, що вона виплачує відсотки за боргом.

Цікавий момент: хоча Сполучені Штати — «найбільший у світі боржник», факторні платежі (відсотки й прибутки) надходять їм на користь (принаймні поки що). Вони платять іноземцям украй низькі процентні ставки й норми прибутку, але водночас заробляють набагато вищі процентні ставки й прибутки на свої вклади в іноземні інвестиції та борги. Чому? Тому що Сполучені Штати — найбезпечніша у світі інвестиція. Завжди, коли в якійсь країні починається фінансова криза, куди «тікають» міжнародні інвестори? До долара США.

Хай як це дивно, але так буває навіть тоді, коли криза починається в Сполучених Штатах! Чому? Сполучені Штати — суверенна держава із суверенною валютою. Їхню процентну ставку встановлює ФРС, яка завжди може опустити її нижче темпів зростання економіки США (як зазначає Ґелбрейт, процентна ставка з поправкою на інфляцію в США часто нижча за «реальні» темпи зростання). Попри істерію дефіциту в Сполучених Штатах і за кордоном, жоден інвестор при здоровому глузді не вірить у ризик дефолту боргу Казначейства США. Тому, коли ростуть глобальні побоювання, інвестори «тікають» до долара. Якщо ситуація колись і зміниться, то, мабуть, вам цього побачити не судилося.

Може настати момент, коли інша валюта замінить долар США, перейнявши роль світової резервної валюти. Відтак знизиться зовнішній попит на долари, і решта країн, можливо, захочуть зменшити доларові заощадження. Вони можуть робити це поступово, скорочуючи свій чистий експорт до США. Але це не дуже лякає, адже натомість США вироблятимуть продукцію для заміни імпорту (свято для більшості економістів, бо цей процес створить нові робочі місця в США). Проте викликає побоювання, що перехід буде раптовим, тому що решта світу схоче якнайшвидше позбутися доларів, обмінюючи їх на якусь іншу валюту. Це дуже малоймовірно. Для країн з величезними доларовими активами — таких як Японія та Китай — не секрет, що демпінг доларів призведе до знецінення обмінного курсу долара проти інших валют, а це означатиме капітальні втрати для їхніх інвестицій126. Імовірніше, що перехід до нової міжнародної резервної валюти відбудеться не за кілька тижнів, місяців чи навіть років, а розтягнеться на десятиліття.

Словом, ми не робимо прогнозів стосовно того, скільки саме триватиме дефіцит поточного рахунку США, але вважаємо, що набагато довше, ніж хтось собі може уявити. Це явище стійке. І залишатиметься незмінним, доки інші країни не припинять накопичувати долари, а американці не вирішать, що більше не хочуть дешевих імпортованих товарів і нафти, яку видобуває решта країн світу, знищуючи при цьому довкілля. Коли це станеться, ми не знаємо. Але воно точно не вартує безсонних ночей. Порахувати «умови стійкості» можна, та це буде