Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

на ту годину учасникам перевороту було дано наказ при такій диспозиції: «Сотникові Гризлу з кінною сотнею в 92 чоловіка (це була штабна сотня, зорганізована з бувших лейб-гвардійців царської армії) о 2 год. ночі нагло напасти на станцію Здолбунів і заарештувати С. Петлюру; Галицькому полкові розташуватися на станції в повній бойовій готовності і бути в моєму розпорядженні; 2 бронепотягам бути готовим до маршу; кінній сотні на чолі з сотником Лєгіном утримувати рух у місті; Луцькому полку о 6 годині відправитися на фронт під Коростень у резерв 1-го корпусу!

На обличчях учасників і в розмові видно було радісний настрій… Всім усміхався крутий поворот до ліпшого, урятування Батьківщини підбадьорювало, змушувало з більшою силою працювати».[163]

О 1-й годині ночі згідно з наказом сотник Гризло доповів, що сотня виступила на Здолбунів. О 2-й годині Галицький піший полк кількістю 2900 чоловік зайняв станцію. О 3-й годині політичний відділ доповів про арешт Кабінету Міністрів… О 3 годині 20 хвилин на розвідку до станції Здолбунів виїхав бронепотяг, бо від сотника Гризла не було відомостей про арешт Петлюри.

Нарешті розвиднілося. Ранок 29 квітня був ясний і теплий… О 7 годині повернувся бронепотяг із сотником Гризлом, котрий доповів, що арештувати Петлюру не вдалося, бо коли сотня прибула до Здолбунова, то «натрапила на міцно обставлений двірець, а потяг Петлюри по зближенню сотні до двірця одійшов до Дубна».[164] Коли ж сотня, не говорячи нікому про свою місію, вивантажилася на станцію, два курені піхоти хотіли сотню обеззброїти, і Гризло «примушений був вивести сотню зі Здолбунова».[165]

Які причини змусили Гризла взяти участь у державному перевороті? Напевно, він поділяв думку Володимира Оскілка, що саме на Петлюрі лежить вина за невдачі на фронті, власне за катастрофу, яка ставала очевидною для багатьох. Петлюру Оскілко вважав «ліквідатором нашої державності».[166]

Цікавий факт: під час арешту соціалістичного уряду були затримані й однопартійці Семена Гризла — есери «з Аркадієм Степаненком на чолі».[167]

Все ж переворот виявився невдалим, і Гризло мусив тікати з армії. Тож рушив він у рідні краї…

Повернувшись на Звенигородщину, де в той час твердої влади не було, Гризло організував партизанський загін, який базувався неподалік Мокрої Калигірки. Невдовзі до нього в ліс на розмову прийшов сотник Армії УНР Іван Лютий-Лютенко з Товмача. Розповівши про секрети свого «лісового мистецтва» і переконавшись, що перед ним гідний чоловік, Гризло несподівано запропонував йому очолити загін. Отаман пояснив, що сам хотів би зайнятися суспільно-політичною працею серед селян, та обіцяв постачати загін новими кадрами.[168]

Лише через деякий час Лютий-Лютенко погодився і став на чолі відділу, взявши собі псевдо Ґонта. А Гризло і його «права рука» Карась пішли селами вербувати свідомих українців. Налагодив Гризло й співпрацю з місцевими євреями — кравцями та шевцями, які шили повстанцям обмундирування й чоботи. Розплачувався з ними цукром, який брав із цукроварень.

Зненацька у звенигородські села прийшли червоні. Почалися екзекуції «неблагонадійних», зокрема в містечку Мокра Калигірка окупанти розстріляли 17 українців і 5 євреїв, які шили повстанцям чоботи та одяг. Подібні розправи більшовики здійснювали і в інших звенигородських селах та містечках — червоні виводили за село мешканців і розстрілювали кожного десятого — на пострах живим.

За ці злочини Іван Ґонта і Семен Гризло вирішили відплатити большевикам несподіваним і жорстоким ударом. «Гризло нашвидкуруч зібрав у Сухій Калигірці 300 озброєних і добре муштрованих повстанців. Послали десяток козаків на вивідки… Здобувши дані про розташування каральної дивізії… вдосвіта вирушили на помсту. Десь о 3-й годині, знявши тихцем застави червоних, наскочили… на ту каральну дивізію сплячу і розторощили її вщент. Мало кому з червоноармійців, що втікали в білизні (деякі зі своїми дівками), пощастило врятувати своє життя, бо й тих, що поховалися в ярах і по кущах… добивали, розшукавши, як зійшло сонце».[169]

Після гучної перемоги до Гризла і Ґонти з довколишніх сіл почали сходитися гайдамаки: повстанський загін бурхливо збільшувався. Передавши командування Іванові Лютому-Лютенку, Гризло повернувся до суспільно-політичної роботи та вербування свідомих українців до повстанських загонів.

Бої проти червоних продовжилися. І не тільки в рідних околицях, а й на Херсонщині. В жовтні 1920 року стежки розійшлися — далі вони діяли окремо.

За свідченням ад’ютанта Симона Петлюри Олександра Доценка, загін Гризла налічував 100 кінних і 2000 піших.[170] А от Іван Тримайло стверджував, що загін сягав 3000 козаків і старшин. Діяли повстанці в Холодному Яру, на Уманщині й Звенигородщині. Співпрацювали з отаманами Андрієм Гулим-Гуленком, Петром Дерещуком, Пилипом Хмарою, Яблочком, Жуйводою, Заболотним, Загороднім, Цвітковським… Згідно з «Советской военной энциклопедией», на кінець 1920 року об’єднаний загін Гризла і Цвітковського нараховував 4000 бійців.[171]

Загинув Семен Гризло в бою 3 березня 1921 року під селом Новоселицею Звенигородського повіту.[172] Свідчення про його останні дні дав козак Іван Тримайло…

Коли большевицька навала залила Звенигородщину, Семен зі своїм загоном перейшов на Уманщину, в село Іванківці. Там були цукроварня й винокурня. «Гризло їх зайняв, наче свою певність».[173]

Більшовики спершу наступали меншими відділами, а потім більшими. Але козаки