Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"

— Золтан. Нехай це буде Золтан.

Наталка шепоче його ім’я. Вона знає, що він має її чути. Якщо доведеться комусь лишитись, вона готова лишитися тут, поряд із ним. Вона вже не належить сама собі. Або ж нехай Золтан іде з нею. Світ не буде вже цілим — без нього…

— Що ти там про якогось Золтана шепочеш, мала? — Мар’ян іноді такий тактовний, як слон на виставці богемського кришталю. — Чи не той Золтан, про якого нам розповідала тутешня бабця?

Наталка промовчала. Їй нема чого сказати друзям, бо те, що вона має сказати, таке неймовірне і страшне, що їй не повірять. Поки що — не повірять.

— Моторошно тут, — Ліка нервово смикає за дзвіночок на своєму рюкзаку. — Не будемо ніде тинятися, ходімо одразу до її хати.

— Ходімо, — Аліна вдивляється у вікна скособочених сірих хаток. — Аби швидше.

Хата, де вони ще вчора зустріли Докію Петрівну, зачинена.

Ліка марно грюкає у двері — ніхто не відчиняє.

— Куди вона могла подітися? — Мар’ян зазирає у тьмяне віконце. — Нікого немає, Ліко, не стукай, розбудиш тишу.

— Може, до крамниці пішла? — Ліка сідає на ґанок. — То почекаємо її.

— Ти тут бачиш крамницю? — Аліна зазирає в колодязь, з якого йде важкий сморід. — Цікаво, що це там так смердить? Невже вона пила звідти воду? Таж і води, здається, там немає… Де ж вона брала воду?

— Магазин може бути деінде, — Ліка не хоче здавати позиції.

— Десь же вона має купувати одяг, харчі. А вода десь тут є — річка, чи копанка, чи потічок. Аліно, та закрий той клятий колодязь, бо я зараз сконаю від смороду!

— Хтозна, де вона поділася. Може, справді, десь поїхала скупитися абощо. — Мар’ян присів на ґанок поряд із Лікою. — Хіба таки почекаємо її? Власне, ми все одно маємо відпочити, бо ще ж назад іти. Я волію попустити віжки тут, ніж десь на дорозі посеред лісу.

Наталка мовчить. Ніхто не завважив того, що вона не бере участі в розмові, а прислухається до чогось. І що довше слухає тишу, то тривожніше їй стає.

— Дивіться, ключ! — Ліка раптом витягає з-під сходинки великого ключа. — Це ж треба, старовинний! Цікаво, що він відчиняє?

— Цікаво інше — як ти його знайшла? — Мар’ян бере в неї з рук ключа. — Де ти його взяла?

— Не знаю… Ногою намацала. Отак сиділа собі, потім ноги підібгала — під сходинкою онде щілина, чую — щось там є, я рукою сягнула й дістала, ледве виколупала, він аж у землю вріс. Давно лежить.

— Схоже на те, — Мар’ян оббиває з ключа іржу та ґрунт. — Замок, що його має відмикати цей ключ, повинен бути величезним і важити кілограмів десять, не менше.

— Що може замикати такий замок?

— Колись такі замки чіпляли до склепів, замкових брам, підземель тощо. Вже ж не до дверей колиби припасовувати такого замка!

— Гадаєш, ми можемо забрати цього ключа з собою? — Ліка вже уявила, як додасть знахідку до інших своїх трофеїв. — Чи треба тітки спитати?

— Думаю, вона й сама не знає, що він там лежав. Але нести цю залізяку будеш сама, — Мар’ян відкорковує пляшку з мінералкою. — Отож, дівчатка, перекусимо — і гайда назад.

Здається мені, нам треба забиратися звідси, доки всі цілі та здорові.

— Атож, — Ліка ховає ключа в рюкзак. — Я навіть не втомилася, тому пропоную негайно повертатися, пакувати речі — і ще до смерку будемо на шосе, а там вже хтось нас підбере.

— Приєднуюсь, — відгукується Аліна. — Все одно нема чого тут ловити.

Наталка мовчить. Вона розуміє, що має сказати їм правду, та їй не стає снаги затьмарити цей сонячний день страшними і незрозумілими до кінця навіть їй самій одкровеннями. Але вона знає: вони там, де мають бути, і доки не справдиться те, що має бути, жоден з них не покине цього місця.

— А тут двері не зачинені! — невгамовна Ліка сильніше пхнула двері, ті прочинилися, відкривши нутрощі хати, і на них війнуло вогкістю, як із льоху. — Як вона може тут жити? Вогко і смердить чимось… Ой! крові хоч небагато, але досить, аби поплямувати її кофтину. Хустка впала, сиві коси заплуталися, очі широко відкриті та сповнені жаху. Навіть смерть не змогла стерти відбиток страху, який в останні хвилини терзав жінку.

— Що це? Що ж це таке?! — Ліка спіткнулась і мало не впала зі сходів, та Аліна й Мар’ян вчасно підхопили її. — Як це?…

Вони мовчки нажахано дивляться на вбиту. Трьох із них точить думка — хто міг убити цю жінку? Наталка знає відповідь, але мовчить. Мар’ян рішуче зачиняє двері.

— Йдемо назад. Нема чого розкисати. Просто встаємо — і гайда назад, і то швидко!

— Але ми маємо щось зробити? — Ліка безпорадно озирається. — Когось повідомити?

— Наприклад, кого? — Аліна вже оговталась. — Ти бачиш тут телефон, чи хоча б інших людей? Аби повідомити про те, що тут сталося, нам треба звідси йти. І, здається мені, якомога швидше. Отож — забираймося. Поплакати встигнемо.

Погляд дівчини знову жорсткий і непроникний. Так вона дивилася завжди — раніше. Так дивилася та, інша дівчина, Сабрина. За ці дні вони відвикли від неї, а вона ніде