Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"

Мар’ян не хоче бачити її такою, але вони розберуться з Сабриною потім, а зараз вона може бути корисною, бо Ліка вже перестала рюмсати і завдала на плечі свій рюкзак із дзвіночком.

— Як маємо йти, то ходімо.

Вони йдуть, не озираючись. І тільки Наталка знає, що коли озирнеться, то не втримається на межі здорового глузду. Бо доки товариство сперечалося, вона озиралася по сірих запилених вікнах. І вона точно знає, що то їй не примарилось. Обличчя, яке глянуло на неї з одного вікна, бліде, з червоними очима і люто вищиреними зубами, промайнуло на якусь мить, та тієї миті для Наталки було досить, аби її серце закалатало як навіжене.

Як тільки в долині зі смерекових стовбурів показалося село, всі полегшено зітхнули. Добре, що не дуже далеко йти. Віка з Ритою пішли трохи вперед, намагаючись триматися якомога далі від Каті. Орест зітхнув. Він ішов і думав про те, які гарні Ліка й Аліна, та й Наталка теж, тільки дуже мініатюрна. І навіть Віка та Рита, хоч на перший погляд здалися неприємними, виявилися досить пристойними людьми.

Зрештою, Ореста мало цікавили жінки. Попервах, коли він приїхав до Запоріжжя, місцеві дівчата здавались йому нецікавими, бо поводилися занадто вільно, як на те, до чого він звик. А потім у нього вже не було часу розглянутися краще. Іноді декому вдавалося звабити красеня, але Орест вагався, чи це саме те, що йому треба. Йому гадалося, що його обраниця має розділяти його переконання, хоча за стільки років, що він про жив на сході, ті переконання йому самому почали здаватися чимось доволі ілюзорним. І ось тепер Ліка. Дивна істота, зовсім не така, якою він уявляв собі ідеальну жінку, та тепер це несуттєво, бо навіть найідеальніша вже не потрібна, адже тепер є Ліка. Вона хвилює його, та аби ж то не було в неї такого багатого татка…

«А що — татко? Вона сама казала, що він у неї тямущий, то, може, в мене є шанс».

— Оресте, а чи не здається тобі, що тут нема чого досліджувати? — Віка вдирається у солодкі мрії аспіранта. — Адже тут немає нікого. Ці хати стоять порожні…

— З чого ти це взяла?

— Все заросло травою, немає ніяких стежок. Тут давно нікого немає.

— Але цього не може бути! Ходімо, маємо самі пересвідчитись.

Орест відчув запал дослідника. Якщо ці села порожні, але вдасться знайти хоч когось, хто зможе передати свої знання, то це буде справді великий здобуток. Не дати загинути безцінній народній спадщині, продовжити життя творам народних талантів. А ще якщо тут знайдеться щось особливе…

Якби вони знали, наскільки особливе «щось» чекає їх тут, жоден із них не сів би на потяг. Але ніхто не знав. Майже ніхто.

— Погляньте, це ж капличка, — Орест зупиняється біля невеликої мурованої будівлі. — Маємо подивитись, що там є.

Вона добре збереглася, отож є хтось, хто доглядає за нею.

— Тут зачинено, — Рита показує на великий іржавий замок. — Як ми туди зайдемо?

— Мені страшно. — Віка тримається поближче до Ореста. — Вшиваймося звідси, тут якось моторошно, наче на кладовищі.

— Хіба на кладовищі моторошно? — Рита бачила тільки Капустяне кладовище в Запоріжжі, в пам’яті постають охайні світлі пам’ятники, квіти і доріжки. — На кладовищі якраз нічого, цивілізовано. А тут наче в американському фільмі жахів. Маєш рацію, тут страшно. Оресте, ходімо звідси.

Та Орест вже осідлав улюбленого коника, і тепер сам не свій від запалу. Не звертаючи увагу на писк дівчат, він по черзі обходить вцілілі дворища, але скрізь одне й те саме: пустка. Тож він повертається до каплички.

Це невеличка будівля зі старої цегли. Невідомо, коли її побудовано — Орест не настільки знається на архітектурі, аби хоч приблизно визначити рік, та й не схожа будівля на жодну з раніше ним бачених культових споруд — власне, таке враження, що в ній змішалися всі стилі, і вийшло щось дуже гарне. Готична башточка й напівкруглі склепіння, невеликі колони, вузькі ви сокі заґратовані віконця-бійниці, двері, оббиті залізними смугами. Орест розуміє, що ця капличка — його єдиний шанс. Можливо, там знайдуться якісь записи, писемні пам’ятки. Це буде безцінна знахідка. Тому він обходить капличку, намагаючись вирішити, як вчинити.

— Якщо ти хочеш зайти, то ось візьми ключа.

Голос прозвучав так несподівано, що Орест різко обернувся, а дівчата вереснули з переляку. До них підійшов чоловік. Він ще не старий, вдягнений у світлу полотняну сорочку і такі самі штани, босий, обличчя його смагляве, густа борода спадає на груди — не сива, а якась наче попелом притрушена, погляд — уважний і розумний. Хтозна, скільки йому років, може бути і сорок, і вісімдесят. Є такий вид людей, що час до них торкається обережно.

— Хто ви? — Орест має щось сказати, а нерви напружені до краю.

— Мене звати Семен, Семен Титус. Я тутешній. Бачу, капличкою цікавитесь, то заходьте, подивіться.

— То ви нам відчините? — Рита полегшено зітхає. Це — не привид, це — жива людина.

Титус іде до дверей. Замок м’яко клацнув, і двері відчинилися. Ніякого рипіння, завіси добре змащені. Орест тільки здивовано хитає головою. Він заходить досередини, за ним ідуть Віка і Рита.

— Катю, а ви?…

— Не хочу, — Катине обличчя зле і вперте. — Нізащо не піду туди!

— Тобі й не треба, — Семен Титус суворо супить брови. — Ти й сама знаєш, що не зможеш зайти.

Орест усе те пропускає повз вуха. Навколо муровані стіни, позолочені свічники, в яких теплим світлом горять свічки, — багато їх тут, запах воску, ладану і ще чогось, від чого йде