Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

скрізь народи раділи; духовний стан звав це «великим пробудженням», і навіть маловіри говорили про це з подивом і захватом. Місіонери вивчили тубільну мову, переклали нею біблію та інші книжки, заложили школи і навіть цілком пристойні коледжі та навчили весь народ читати й писати; князьки та знать засвоїли науку в коледжах і познайомилися з півдесятком мертвих і живих мов. Згодом, років через двадцять, місіонери скомпонували конституцію, що й стала законом краю. Конституція піднесла жінку на один рівень з її володарем; трохи увільнила орендаря від сваволі землевласника; встановила справедливу й рівномірну систему податків; ввела таємне голосування і загальне виборче право; визначила й забезпечила різні права та привілеї короля, ватажків племен і народу; встановила парламент з представництвом від усіх станів королівства і, якщо я гаразд пригадую, правом приймати закони всупереч королівському вето.

Якийсь час усе йшло як по маслу, особливо поки на троні був брат небіжчика короля, просвічений і ліберальний правитель; та коли він помер і на трон зійшов Камегамега V, справи обернулись інакше. Це був один із величних «з ласки божої» королів, і зовсім не «фігурна оздоба», як дехто казав на нього; власне, всі свої дні він був найпотужнішою силою на островах, і його королівської волі завжди вистачало, щоб видати чи скасувати закон. Він був господарем від початку, посередині й до кінця. То парламент був за нього «фігурною оздобою» і нічим більше. Один з його найперших актів полягав у тому, що він розпалився неповторним гнівом (коли парламент проголосував проти якогось його заходу), та подер на клоччя й потоптав королівським черевиком вісімнадцятого розміру чудову конституцію! А наступним своїм актом він свавільно відклав сесію парламенту і послав його членів кожного до своїх справ. Він ненавидів парламент, як непотрібний і морочливий тягар на королівській шиї, але терпів його існування, бо завада з парламенту була скоріше орнаментальна, ніж реальна. Він ненавидів загальне виборче право і скасував його – принаймні витрусив з нього душу, лишивши саму нешкідливу оболонку. Він заявив, що не потерпить, аби злидота голосуванням цвиндрила гроші працьовитого люду, і добився прийняття грошового виборчого цензу. Він оточив себе догідливим королівським кабінетом з американців та інших чужинців і диктував їм свої заходи, а через них – парламентові; ця ж остання установа опиналася шанобливо, не сказати б перепросливо, і приймала ті заходи.

Це мало скидається на короля – «фігурну оздобу». Дурнем він не був. З нього був мудрий суверен; він бачив трохи світла; був освічений і культурний: докладав великих зусиль на благо свого народу, і не без успіху. В нього не було ніяких безглуздих банальних королівських примх; одягався він просто; роз’їжджав своїм старим конем по всіх закутках Гонолулу як день, так ніч, без супроводу; мав популярність, був вельми шановний і навіть люблений. Може, єдиною людиною, що ніколи його не боялася, був принц Віл,– я вже згадував про нього. Може, єдиною людиною, що будь-коли зважилась одверто висловити свою думку про короля в парламенті чи з передвиборної трибуни, був справжній теперішній спадкоємець, якщо принц Біл ще живий, а я не чув, щоб він помер. Цей заповзятливий молодик не панькався з його величністю і не зважав на можливі наслідки; а що він був на якусь крихту популярніший серед тубільців, ніж сам король, то його опозиція, либонь, була чогось варта. Про це шість років тому всі гомоніли в Гонолулу, і я наводжу ці твердження тут, бо маю їх за правдиві, а не тому, що сам знаю.

Тепер принцові Білу десь так років тридцять п’ять. З домом Камегамеги в нього нема ніякого кревного зв’язку. Походить він із старовиннішого і славетнішого роду, роду владних ватажків племен та князьків з острова Мауї, що правили там неподільно кількасот літ. Він принц одинадцятого покоління по прямій лінії, і тубільці особливо шанують його освячене віками шляхетство, чого вони ніколи не визнавали за вискочнями Камегамегами. Принца Біла вважають за справжнього спадкоємця гавайського трону, і от ось із яких причин: перед смертю чи в разі зречення король за законом того краю може призначити собі наступника – може призначити першу-ліпшу дитину, коли його воля, або ж свого брата чи якого іншого члена королівської родини. Покійний король не лишив по собі сина, дочки, брата, дядька, небожа чи батька (його батько, що помер рік чи два тому, ніколи не королював) і не призначив заступника. Парламент має тепер обрати короля, і той король може бути обраний у будь-якій з дванадцяти головних родин. Так я зрозумів цілу ту справу, і я певен, що зрозумів правильно. За рангом принц Вільям переважає всякого ватажка на островах приблизно так само, як англійський герцог переважає звичайнісінького собі графа. Він єдиний гаваєць поза королівською родиною, що має спадкоємний титул принца; і він такий популярний, що якби корону «пустили на всенародне голосування», то він «обскакав» би всіх конкурентів.

З нього був дуже вродливий чолов’яга, з величними манерами, напідпитку чи тверезий, хоч я висловлююся чисто фігурально – він ніколи не був п’яний, не влазило в нього стільки питва. Риси його обличчя були гарні, він мав римський ніс – взірець краси й шляхетності. Він повсякчас по вінця був сповнений бадьорості, відваги та завзяття; в голові йому не бракувало жодної клепки, а мова лилася легко і вигравала гострими та влучними слівцями, не було в ньому ні підступу, ні лукавства, і він завжди простував до мети, не дбаючи, чи бачить хтось там його карти, чи розуміє хто його гру. Це був можновладний друг Америки й американців. Такий він, справжній спадкоємець вільного трону,– коли він не помер, як я вже казав.

Я натякнув, що Вільям п’є. Це не вада в очах острів’ян. Віскі їх не бере; рідко коли від нього заплетуться ноги чи затуманить голову звичному тубільцеві. Для принца Біла то лише духм’яна водичка, як нам сидр. Пої – ось могутній чинник, що береже горілколюбця. Хто звичайно вживає пої, той може напиватися регулярно без відчутної шкоди. Небіжчик король та його сестра, небіжчиця Вікторія, обоє пили віскі без міри, і так само й решта тубільців, якщо вдається їм дістати питво. Місцевий трунок ава – то таке страхіття, що звичайне собі віскі чистісінька дурниця проти неї. Ава обертає людську шкіру на білу риб’ячу луску, таку шкарубку, що хай би вкусив собака, то людина й не знатиме, поки не прочитає про це в газетах.