Читати книгу - "Чаполоч, Ігор Астапенко"

Піді мною — студене лілейне листя. Над — лапчасте гілляччя — кровоносні судини обширу. Чи то часом, чи то вітром обглитані. Болить? Не дають отвіту. Рухляві риби в криниці ночі — думки чоловіка; спиняться — сам знаєш, що буде. Зябра, наповнені гелієм. Наче голодному звіру посеред безлюддя несходженого — хочеться крикнути!

Мовчу. На весь будинок хворого черепа думаю. Про жінку з омелового океану — Ляню. Вона приходила вчора, але я не міг вийти. Стояла коло воріт цього облупленого обійстя, струнким тілом блукала межи дерев — плакала. Мо’, вона приносила мені думку про сорок третю омелочку, а мо’, хотіла покликати на купання. Я не знаю. Лянечка — дівочка, яку я ніколи не бачив. Чшшшш. Нікому не треба знати про Ляню. Ті, кого я називаю вони, не зрозуміють. Вони скажуть, її немає. А мо’, вони самі не існують? Нездужна дійсносте, чи ти не відтінь вигадки?

С т о м и в с я.

Останнім часом дуже болить у скронях. Тук-тук-тук — зігнутим указівним пальцем б’є по шкірі фізична свідомість. Відчуття — наче перестати пити пігулки. Щось відбувається. Таке враження — мене до чогось готують. Чи вже? Під цими холодними стовбурами тільки й ховатись. Але, Бо’, не смійся так! Як нестерпно це чути! Чшшшшш. Порожньої думки озвук. Ламання лінії спокою.

Лянь! Глянь на тіло моє чоловіче — і йди від мене!

Тебе немає. Я тутки. Тебе немає. Я — марення твоє. Тебе немає. Нема? Є! Тебе, я кажу, немає. Тутки, кажу, я. Замовкни!

...

Посеред ночі сиджу. Тінь моя ліхтаревою перебита. Холодно. Димові кола з рота — літери о у слові прóстір. Струшування крапель із крил горлиці. Запах вільгих дерев — поезія, що не потребує слів. Розпорошення атомів н е в и з н а ч е н о с т і. Тримання сутемряви й рівночасне наближення до розсвіту. Протікання душі. Чим критимеш? Смолою з черешні.

Присоромлений хлопчик води — легкий дощ.

Тебе немає.

Тутки я.

Хтось наполегливо намагається розколоти горіх голови. Зась комусь. Я тримаюсь. Жовтими руками за дерево життя. Біль нестерпно бубнявіє. Він — чоловік. Ми порозуміємось.

IV

Як ти спав? — Не спав. — Зовсім? — Зовсім. — Я на роботу. — Добре. — Ти злий? — Я ніякий. — Я буду скучати. А ти? — Для чого ти це питаєш? У цьому є шось странне? — Я на люблю таких питань. Пробач. — Ти холодний якийсь. Чи мені кажеться? — Я не хочу про це. — З тобою тяжко, Жень. — То вижени мене. — Ти ж знаєш, шо не зможу. — То шо ти хочеш? — А чого може хотіти жінка? — Мені не до цього зараз. — А коли? Коли тобі буде до мене??? — Подай тютюн. — Відмовчуєшся? — Будеш курити? — Да. Ну скажи мені: я хоч трошки тобі треба? — Да.

Ууууууух — хууууууу.

Є замовлення? — Да, єсть, я забула сказати: два для одних і два для других. — Зроблю. — А для кого? — Ти їх не знаєш. — І не хочу. — Скоро весь гóрод буде пить твою чаполоч. — Аби трави вистачило. — Люди кажуть, вона божественна. Ти в мене зубр. Великий красівий зубр. Улибнись, зубр. — Зубрам ніхто не наказує, Міл’.

...

Вєра — єдине, що ще може цікавити мене тут як чоловіка. Одного дня я хотів би взяти її сутуле півстолітнє тіло ззаду в льосі або прямо тут, слухаючи відлуння її крику, впиваючи долоні в зношений стан. Не роздягати. Не робити прелюдій. Входити глибоко. Затримуватись, притискаючи. Прискорюватись. Без слів кинути на ліжко — жорстко продовжувати. Пальцем водити межи сідниць — до спини рухатися. Тоді — різко — нижче — до ніг — стискати й рухатись швидко. Бути тілом. Перевернути — схрестити її руки зі своїми — зробити паузу. Роздягнути. Ах! Знов увійти у зволожену плоть — жіночих ніг літеру Л читати. Затуляти їй очі долонею — пальці спускати до губ — водити мокрою лінією — трахати півстолітню Вєру. Піднімати її ноги — входити в берізку жінки — жадібно кусати за стопи. Облизувати їх пальці. Потім — узяти за горло — долоні наструнчену літеру с запустити. Виймати повністю прутень — запускати знову — енну кількість разів — тваринно. Відпустити руки — залишити тільки пазл тіл. Віддати все на поталу розкутого руху. Бути рухом. Безжально мстити за зрадливість плоті — стікати потом — відчайдушно радіти — доходити піку — викинути в простір дикий окрик! — з у п и н и т и с я.

Далі — дуже швидко одягнутися. Спрагло курити скрутку. Дивитися на ікону Богоматері — до біса задимити кляту кімнату — випити сто залпом — од душі прокашлятись — сплюнути. Ударити в стіну — знести обридливу штукатурку. Розбити в кров кулаки. Розтрощити тут усе до біса разом із сутулою Вєрою! Дерти, дерти, дерти до коріння спітніле волосся — біль ше більше біль ше більше!!! — ааааа! — скривити обличчя! Далі — влити в себе півпляшки — і бігти.

Од колосальної галюцинації під назвою життя стрімголов бігти!

...

Ось уже блискавичним рухом ти минаєш їх — деревоподібних, хирих, непевних, бозна-кому-потрібних — скалічених немовлят епохи пост-; утоплених і викинутих на берег жити посейбіч часу; нестерпно байдужих одиниць населення грандіозної країни ен ю н і в е р с у м у; приречених на вічне чекання химерної гармонії — міфічного Ґодо — загублених у мряковині ілюзії. Тих, що убивають час суєтою, а насправді — хтó кого убиває? Покоління розчарованих і невизначених — хронічно наляканих можливостями: мрія і дійсність уже не мають сенсу. Відчуваєте, як чекання свята розтрощено самим святом? Одягай тепер паперовий ковпак на нерозумну голову — іди похмелятися. Після Дня насмішки над знеціненим прагненням. Іди.

Ось вони — розставлені, як дерева, істоти нового тисячоліття, розбиті незнанням орієнтирів, — де ми? — сполохано дивляться в незмірний макрокосм — бачать б е з о д н ю. Мільярдними руками тримають хитливу вісь існування — удають живих. Носять у лоні таких самих. Стрибають із мостів і вікон. Усі до одного кроками із секундним інтервалом мчать у напрямку до. Птахою додо. Заки не впадуть у. Заки не ляжуть під.

Не питайте мене, як пройти від могили до неба, бо я не знаю.

Покоління втраченого інтересу, политого соусом полі-, й анархії цінностей, я не люблю тебе. Я зневажаю твою незграбність у користуванні с в о б о д о ю, я цураюся твоєї сліпої аморфності, я ненавиджу твої кляті винаходи, ти — роздерта родимка на тілі великого ю н і в е р с у м у. Ти — коріння епохи нічого-не-потрібності. Ти — пліснява новонародженої історії. Я — гнилинка у твоєму смрадному суціллі. Я — остання літера абетки мови країни ен — сама собі огидна душа — од себе рокованого мушу невпинно далі:

бігти. Усе важчими вдихами хапати кисень — пускати короткі повітряні поцілунки з легень. У простір.