Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

так само, як решта, тільки на голові червона пов’язка. Я пам'ятаю, як у нас колись дружинники носили червоні пов'язки на рукавах, а цей, бач, на голову нап'яв, аби було видніше. Що ж, мені добре видно. А ще я відчуваю цілий букет запахів — неприємних, дуже неприємних і просто жахливих. З гігієною тут завжди проблеми. Та й не тільки тут.

Ось він порівнявся зі мною, ось іще крок — мої пальці стають тверді і сильні, а його горло, мабуть, таке м'яке…

Ягуар метнувся з коротким риком. Прощавай, аміґо, вибач, так сталося. Мій плямистий друг трохи випередив мене, тож ти тепер — його здобич, хоча я ні в якому разі не пораджу йому тобою вечеряти без попередньої термічної обробки.

Теплий бік ягуара нагадує мені про мою подвійну сутність. Я зрозуміла. Отепер я зрозуміла до кінця, що вже ніколи не буду такою, як була. Я стала іншою, щось змінилося в мені — на генному рівні. Не знаю, як це сталося, та зараз і докопуватись не хочу, але десь у голові лунає пісня — я ніколи не чула її, я не розумію слів, та відблиски далеких багать за тисячі років сягнули мене — і ті багаття стали моїми, інші дороги покликали мене, і Сонце буде милосердним до мене… Господи, що я верзу? Мені ж це зовсім не властиво! Так само, як і обійматися з ягуарами.

Я йду вздовж стіни. Власне, я можу дістатись туди, та хтозна, що там. Я чую кроки й зупиняюся. Кроки за стіною. Комусь не спиться — а надворі ж ніч. А я б оце, якби дісталася до ліжка в будинку, проспала б, мабуть, і царство небесне — ще не було в мене тут, у джунглях, жодної спокійної ночі. Я, на жаль, веду активне нічне життя, як і годиться хижакам, та вдень мені теж ніколи. Чорт! І коли все це скінчиться?

Я підстрибую, підтягуюсь на руках і сідлаю стіну. Народ тут малорослий, тому й стіна — так собі. Двір широчезний і освітлений, попід стінами діжки з квітами, — фуксії кущаться там і тут, — альтанка, десь має бути басейн. Непогано влаштовано. Величезна тарілка супутникової антени схожа на корабель прибульців. Гадаю, тут десь є автономна електростанція, варто навідатись туди.

Я зістрибую у двір. Десь поряд є охоронці: я відчуваю запах, далекий від приємного, я навіть чую, як вони сміються; в будинку світяться вікна, тому я рушаю від куща до куща в бік кокаїнового палацу. Цікаво, скільки я ще пройду непоміченою? Це було божевіллям — лізти сюди, та ще завидна, суньголов. Я їх попереджала, та вони вважали, що все знають краще за мене. Великий непереможний мачо і пристойний хлопчик, що відчув себе героєм. Шмаркачі.

Великі скляні двері — бач, сучий син почувається навіть настільки безпечно, що й не зачиняє, хоч із такими охоронцями треба було б поберегтися. Ну, та це мені тільки на руку. Цікаво, де тримають тих бовдурів?

Я прослизаю в коридор. Він порожній, тільки чути, як десь працює телевізор. Ось чиїсь кроки — у дверях з'являється напівгола дівка, її невеличкі очиці лізуть на лоба, міміка видає твердий намір щосили заверещати, але ж я не можу їй цього дозволити? Отож. Тому щосили б'ю її в живіт. Вона не зможе закричати і не втратить свідомості, тож я розпитаю її про місцеві традиції гостинності, а вже потім торохну чимось по макітрі.

— Де полонені?

Вона дивиться на мене й хапає ротом повітря. Нема чого розпускати соплі, адже я тебе не вбила? Та мені щохвилини може урватися терпець. Навіть зараз: якась лють піднімається в грудях, а пісня звучить у голові — ще трохи, і я розберу слова…

— Де чоловіки, що їх привели сьогодні?

Я знову замахуюся, вона нажахано дивиться на мене. Або вона мені скаже, або я її вб'ю. Точно, вб'ю. Я страшенно люта, бо через тих двох ідіотів потрапила в халепу — знову.

— Койя…

Вона дивиться в очі ягуарові на моєму плечі. Господи, тільки не це! Знову божевільна індіанська дівка, зараз гепнеться навколішки, почне верещати… Та вбити її я тепер не зможу. Не знаю чому. Просто не зможу. Яка дурниця, сама собі не вірю.

— Гаразд, гаразд, тільки не починай цього!

— Койя!

— Добре, добре, Койя. Знаю, тільки досить уже. Скажи мені, де чоловіки?

— У підвалі.

Звичайно ж, а чого я хотіла? Як у кожному будинку, тут є підвал.

— Показуй.

— Ні, хазяїн упіймає нас. Треба сховатися.

— Дурниці. Я й сама знайду, де той підвал. Ти не викажеш мене?

— Ні. Не ходи туди, Койє!

Я натискаю на її сонну артерію — зовсім трохи, та тепер вона полежить спокійно, принаймні годину, а більше, можливо, й не знадобиться. Або я знайду своїх Сінчі, двох кретинів із половою в головах, або тутешні господарі знайдуть мене, і тоді це буде вже зовсім інша пригода.

Я поволі рухаюсь коридором, уздовж якого біліють двері. Що б там не казали, та в таких великих будинках незатишно. Тут достобіса прибирання, отож постійно крутяться якісь чужі люди. Ні, мені б це не сподобалось, точно. Таке життя, як у старорежимних королів, — навіть до вітру ходити на очах у зацікавлених глядачів. Де ж тут цей клятий підвал? Десь же має бути? Чути якусь розмову, та я не розумію ні слова. Треба було повчити іспанську, та я, як завжди, полінувалась. Якби ж знаття, що в кума пиття. Власне, в мене був свій резон: все одно за час своєї роботи я б вивчила більшість місцевих говірок, то й напружуватись не стала, але тепер це стало б мені у пригоді. Та що тепер шкодувати?

Сходи, що ведуть униз, виринули просто за рогом коридору. Гадаю, я обійшла будинок по периметру, доки дісталася сюди. Що ж, варто спробувати спуститися. І це не той випадок, коли від подальших дій гірше не буде. Якщо я спущуся, то гірше може бути, і набагато. Може стати зовсім погано. Але й тут стовбичити не можна: ану ж зараз хтось вийде, а в цьому коридорі сховатися нема де.

Я ступаю на сходинки. Чорт, у мене немає прийнятного вибору. Я повинна туди йти. А коли ми виберемося звідси, то я використаю весь свій запас ненормативної лексики, аби схарактеризувати розумові здібності деяких самовпевнених дурнів. Якщо ми виберемося звідси.

Я недовго спускалась. Ось вони, двері, і навіть не зачинені. Цікаво, що в нас тут? Нікого