Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"

— Твою ж!.. — видихнула я, судорожно намагаючись збагнути, що робити. Тільки в останній момент згадала, що поряд діти, і не закінчила брудну лайку.

Я поки що все бачила відмінно. Але як довго це триватиме?

— Рей, справа!

Він відреагував миттєво. Змахнув мечем, а монстр закричав і швидко повернувся в мій бік. І знайшов нового супротивника. Зрячого.

Ось тут я і зрозуміла, що означає вираз «земля йде з-під ніг».

І, чесно кажучи, краще б вона йшла у бік села. Там і паркан високий. І мужики страшні. Злякався б монстр і не став би мене переслідувати. Але не тут було.

— Рей! — несамовито заволала я, не знаючи, яку інформацію йому давати. А монстр уже мчав у мій бік.

Найманцю потрібне світло. Звичайне світло. Але навіть якщо світанок вже настав, у такому частіше цього не відчувалося.

Вогонь. Потрібен вогонь!

В голову дуже недоречно увірвалося враження про те, як у мене спалахнули долоні від страху. Тоді. У перші хвилини перебування у цьому світі.

Зараз мій страх був ще сильнішим.

— Нумо!

Я не знала, як покликати полум'я. Навіть не уявляла. І не хотіла думати, що для цього потрібні складні маніпуляції. Одного разу мені вже вийшло. Я мушу це повторити!

Вогонь на руках! Треба просто уявити. Увімкнути фантазію. Ну ж бо!

Я ніби в уповільненій зйомці спостерігала за тим, як хвостата тварюка рухається в мій бік. Добре хоч діти її не бачили.

Я зробила їй крок навперейми, закриваючи собою малечу.

— Нумо! — закричала я, лякаючи всіх незрячих у окрузі.

І так чітко представила вогонь на своїх руках, що першу секунду не повірила, коли вийшло. Полум'я справді спалахнуло, як минулого разу.

Освітило округу і засліпило мене.

Я так і не побачила, як цей монстр добрався до нас. Почула лише звук удару, та болю не відчула. Невже?

Не чіпай дітей, гадина!

Малята заплакали десь за спиною, але ніхто з викрадених не закричав. Вона… не дістала?

— Мев? — голос пролунав так близько, що я мало не заплакала від щастя. Рейдел був тут, отже, все закінчилося.

Я опустила руки і знесилено впала на коліна.

— Треба йти, — відчула дотик чоловічої руки до плеча. — Вона тут не одна.

— Вона?.. — голос здригнувся.

— Так, вона мертва. Треба забирати дітей та йти.

— Я понесу дівчинку, — зовсім не до місця озвалася я і відчула, як по щоках течуть сльози.

Вісники запізнілого страху та гордості.

Я зуміла їм допомогти. Це непередаване почуття.

— Добре, — не став сперечатися воїн і подав мені руку.

Долоні згасли, і я знову змогла все бачити тим самим нічним зором, для якого Феліція виготовляла зілля. Але краще б не бачила. Тому що буквально за метр від мене на землі лежало тіло жінки з хвостом.

Дякую, що обличчям вниз. За це спасибі.

— Ти цілий? — Невпопад уточнила я у чоловіка, намагаючись знайти очима рани.

— Все гаразд. Регенеративка у дії. Ходімо.

Як ми вибиралися із лісу, я майже не запам'ятала. Просто пленталася слідом за Рейделом, тримаючи дівчинку на руках. Вона вже не плакала, сиділа тихо.

— Як тебе звати? — пошепки запитала я, коли та сама проклята галявина залишилася далеко позаду.

— Лiсана, — так само тихо відповіла вона, міцніше охоплюючи мою шию руками.

— Гарне ім'я, — спробувала я продовжити розмову, із захопленням спостерігаючи за Рейделом, який йшов перед нами. Крім меча та сумки, він ніс на спині одразу двох хлопчаків. Третій стоїчно йшов за ним слід у слід, хоч іноді хитався.

— А вас як звуть?

— М ... Мев. Феліція Мев.

— Ви ж чарівниця? — з придихом спитала мала, влаштовуючи голову на моєму плечі.

— Так, чарівниця, — погодилася я.

Хоча нещодавно ухвалила рішення, що зможу обійтися в цьому світі без магії. Адже в старому ж якось жила... А зараз розуміла, що якби не магія, то всі ми могли б не дожити до ранку.

От Ян би за голову хапався. Теж мені, янгол-охоронець! Ось де його хвостаті та рогаті носили, коли він був мені так потрібен?

— Я хочу бути як ви, коли виросту, — приголомшила мене зізнанням Лісана. — Ви така сильна. І вродлива.

— Тут темно, ти не можеш бачити, — засміялася я.

— Все одно гарна! — заперечила малеча і одразу притихла. А вже за мить засопіла, обм'якнувши в моїх руках.

Спи, дівчинко. Після жаху, який ти пережила, треба відновити сили. А потім не завадило б знайти психолога! Після такої-то ночі...

Як ми дісталися села, я не пам'ятала. Сили закінчились і в мене. Але я вперто йшла за Рейделом, навіть коли зник нічний зір. Не знаю, як орієнтувався у просторі сам воїн. Він навіть не став діставати той кристал, що підсвічується, який вів нас у хащі.