Читати книгу - "Закоłот. Невимовні культи"

Кожна людина Імперії у своєму житті рухалася в системі координат, що визначалася двома векторами: Батьківщиною і Кастою. Жоден із цих векторів не був формалізований у правовій системі держави, проте втілював у собі незламну перевагу духу над літерою. Хоч якою завзятою та старанною була Боген, сей хлопчак випередить її у кар’єрному зростанні — і то вже зовсім скоро. Марсіянин, ба навіть наслідний кідонійський лицар не стане вище за землянина — тим паче за каппадокійця.

«То ось хто ти такий. І осьво звідки те хизування високими мовами», — про себе зауважила Бріджит. Це трохи пригасило її жагу принизити юнака, та аж ніяк не додало симпатії до нього.

— Ви маєте бути гідним своєї благословенної Батьківщини, офіцере, — мовила вона стримано. — І не будьте послідовником там, де маєте бути провідником.

Вона вже не дивилася, як юнак намагався розправити плечі і набути шляхетного вигляду. Двері до коридору А-18 зачинилися за нею, залишивши її у вузькому проході, що під нахилом майже в шістдесят градусів здіймався вгору, до корабельного центру. Спіральна орієнтація відносно гравітаційній осі дещо нівелювала відчуття підйому, лишаючи його скоріш візуальним — джерело дисонансу для планетних мешканців. Брідж не вважала себе салагою, але все ще не позбулася моторошного відчуття, що його створювали такі коридори.

Боген чекала її біля четвертого відсіку.

— Пані інспекторко, — привіталася вона. — Дякую, що…

— Не марнуйте часу, — урвала її О’Шонессі. — Що трапилося?

— Мілош Вукмір, пані інспекторко, — Боген розгублено відвела погляд. — Я чую його… в голові. Не тільки я, але й інші офіцери габу. Вони не знають його, тому… певний час вони вважали, що це особисто в кожного з них. Гадаю, більшість і досі так вважає.

— Скільки вже розпатякалося? — без зайвих уточнень спитала інквізиторка.

— Мені зізналися двоє. Я помітила, що вони якісь… збентежені, і розпитала.

«Каос невпинний, — мовчки вилаялася О’Шонессі. — Пощастило ж утрапити в таке баговиння! Виродок начитався з того списку та збожеволів… тільки від якого бога тая воля — і чи при ньому вона наразі?»

Вона торкнулася комбінезона під пахвою, звільняючи автоматичну застібку на клапані з пневмоін’єктором. Ця штатна зброя інспекторської служби стріляла дартами з потужним нейротоксином. Мономолекулярне вістря з короткої відстані пробивало навіть стандартну броню космопіхоти — принаймні так було зазначено в статуті СОІ. Сама Бріджит досі не мала нагоди перевірити його — і, відверто кажучи, не дуже про це шкодувала.

— Відчиняйте відсік, — промовила вона, втупившись у пласталеві двері, так ніби вони й були її ворогом.

VIII

Двері прочинилися, але світла забракло, щоб розвіяти пітьму за ними.

Тольґа сягнистим кроком перетнув поріг келії. Лампа в його руці хитнулася в такт широкому крокові, й довга, покручена тінь промайнула по туфовій стіні. Закутана в небілене полотно постать плигнула на Тольґу, відчайдушно й нестямно, і хоч як той готувався — звалила з ніг і разом із собою горілиць кинула на підлогу. Її подих відгонив гнилизною, тіло смерділо кислим потом. Гепнувшись потилицею об камінь, Тольґа на мить втратив свідомість. Холодні бридкі пальці впилися йому в одяг, смикали зав’язки, пхалися в щілини між обладунками, тиснули тупими, обламаними нігтями у м’ясо, намагаючись продавити. М’які, поточені ясна безсило гризли обличчя, їдка слина забивалася в рот і ніздрі — наче оскаженілий від пристрасті коханець накинувся на Тольґу.

Мисливця ледь не знудило від огиди. Вивернувшись з-під нападника, він кулаком уперіщив його в скроню, потім ще раз, і ще раз, врешті скинувши із себе. Поповз на спині, відштовхуючись ногами. Потвора забелькотіла, вирячивши невидющі очиська, посунула до нього, випростовуючи довгі жилаві кінцівки з розчепіреними пальцями, хапаючись за одяг. Тольґа вдарив ногою в перекошене обличчя, п’ятою просто в беззубий рот, відчуваючи огидну м’якість, податливість. Він не взяв килича (той би не став у пригоді в тісній келії), але й ножа заздалегідь не діставав. Тепер крутився, щоб витягти загнутого клинка з-під спини. Потвора раптом відсахнулася, потекла підлогою, неначе безформний хробак — а потім стрибнула, незбагненно швидка.

Тольґа вдарив тим, що мав — лампою в лівій руці.

Від удару олива бризнула з мідної кухви, вогник лизнув золотаві патьоки, що лилися покривленим обличчям, синіми сполохами зайнявся… і на нескінченно довгу мить завмер. А потім сморід паленої шкіри досяг ніздрів. Нелюд підхопився, розмахуючи кінцівками, Тольґа теж намагався збити полум’я, що зайнялося від бризок, які потрапили йому на одяг. Постать з головою-смолоскипом, хрипко завиваючи, сахнувшись навмання, перечепилася через нього і знов гепнулась. Обпалені пальці, що ними вона намагалася збити вогонь, уп’ялися в обличчя Тольґи. Він відчайдушно лупцював її кулаками, але, оскаженіла від болю, почвара не помічала тих ударів. Одяг на мисливцеві загорівся, перекинувшись уже й на лахміття потвори. Тольґа, щосили борсаючись, спромігся перекрутитись так, що опинився згори. Випростався, стрімким рухом вихопив із піхов на спині ножа — і розпанахав широким лезом ворожу горлянку. Гаряча кров ударила потужним струменем. Вогонь, збризнутий цією густою рідиною, не загас — навпаки, ще з більшою силою розгорівся, пожираючи одяг мисливця. Той підхопився, зриваючи із себе палаючу туніку. Тіло під його ногами несамовито корчилося й звивалося.

Нарешті вони завмерли: майже голий Тольґа, з червоними плямами опіків, огидними пухирями та порепаною навіть на обличчі шкірою та потвора, що в останніх судомах здригалася на підлозі. Язики полум’я на лезі ножа курилися чорним димом.

— А бодай тобі, — проскреготів Тольґа крізь потріскані губи.

Пісня забрала чергового ченця — у ніч полювання таке часто траплялося. Вони з Дамлою тільки-но повернулися до скинії, як служки переповіли йому наказ пресвітерії, і, вказавши на келію, з острахом позабиралися геть. Коли Пісня поглинає ченця — це завжди лячно, так. Але насправді жаско стає, коли вона поглинає мисливця.

Тож Тольґа стояв і дивився, як вогонь ліниво догризає нерухоме вже тіло. Як від голови лишається червоно-чорний череп з порожніми проваллями очниць, у яких вирує жирний, чорний дим. Як витягуються, витончуються руки та ноги, лопаються м’язи, лишаючи чорну як вугілля кістку. Останні слабкі язики вогню повзуть по підлозі, злизують крихітні рештки плоті, але, приречені, слабшають з кожною миттю.

Тольґа зараз ніби бачив окремо своїм власним оком — і окремо чорним каменем у лівій очниці. І той дивився на зачинені двері келії.

— Ти тут, брате? — спитав він за сто ударів серця до теперішнього моменту. — Це я, Тольґа. Вийди до мене.

Відповіддю йому