Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

Цей великий фінансист намагався висловити їй, який він вдячний за її гостинність і як зобов’язаний «величезному впливу» її чоловіка «в цьому регіоні країни», аж тут вона перервала його тихим «Цитьте!». Президент сáме збирався виголосити непротокольну промову.

Excellentíssimo вже стояв. Він сказав лише кілька слів, очевидно — пропущених через серце і, мабуть, звернених насамперед до Авельяноса — його давнього друга, — слів про необхідність ненастанно докладати зусиль, аби забезпечити тривалий добробут країни, яка після цих недавніх протистоянь вступає, як він сподівається, у період миру та матеріального процвітання.

Пані Ґулд, слухаючи цей соковитий, трохи печальний голос, дивлячись на це кругле обличчя в окулярах, на присадкувате, хворобливо розжиріле тіло, думала, що цей чоловік делікатної й меланхолійної душі, фізично майже каліка, який вийшов з відставки, аби на заклик своїх товаришів стати до небезпечної боротьби, — що він може з повним правом говорити про свою самопожертву. І все ж їй стало якось незручно. Він, цей перший цивільний очільник держави Костаґуана за всі часи, радше розчулював, ніж переконував, коли виголошував з келихом у руці свої прості гасла про порядність, мир, повагу до закону, політичну порядність за кордоном та на батьківщині — ці гарантії національної гідності.

Він сів. Коли після промови загули шанобливі, схвальні голоси, генерал Монтеро підняв свої важкі обвислі повіки й обвів обличчя присутніх якимось занепокоєно-тупим поглядом. Хоча цей вояк з лісових нетрів, герой нинішнього свята, й був у глибині душі вражений несподіваною новизною та помпезністю свого становища (він ніколи раніше не бував на борту корабля і ледве чи бачив колись море, хіба що здалеку), однак завдяки певному інстинкту розумів, яку перевагу дає йому серед цих витончених аристократів-«бланко» його похмурість та неотесаність брутального солдафона. Але чому на нього ніхто не дивиться? — дивувався і сердився він подумки. Він міг сяк-так розбирати газетний друк і знав, що звершив «найвидатніший воєнний подвиг наших днів».

— Мій чоловік хотів, аби була залізниця, — сказала пані Ґулд серу Джону під загальний гамір поновлених розмов. — Усе це наближає те майбутнє, якого ми прагнемо для цієї країни, що вже зачекалася на нього в гóрі, бачить Бог. Але зізнáюся, що якось під час пообідньої поїздки була дещо приголомшена, коли зненацька побачила, як з лісу з червоним прапором розвідувальної експедиції в руці виїхав на коні хлопчик-індіанець. Майбутнє означає зміни — докорінні зміни. Та все ж і в теперішньому є прості й колоритні речі, які хотілось би зберегти.

Сер Джон слухав її усміхаючись. Але зараз була його черга цитьнути на пані Ґулд.

— Генерал Монтеро збирається щось сказати, — прошепотів він і майже без паузи додав із комічним переполохом: — Сили небесні! Гадаю, він збирається піднести тост за моє здоров’я.

Генерал Монтеро підвівся, брязкаючи сталевими піхвами, і його розшиті золотом груди переливчасто замерехтіли, а край столу показалось важке руків’я шаблі, яку він носив при боці. У цьому розкішному мундирі, зі своєю бичачою шиєю, гачкуватим носом з приплюснутим кінчиком та синясто-чорними фарбованими вусами він скидався на підозрілого перебраного вакеро. Голос його звучав на диво скрипуче і бездушно. Через кілька туманних речень він заплутався і похнюпився, а тоді, раптом піднявши свою велику голову і підвищивши голос, різко вигукнув:

— Честь країни — в руках армії. Запевняю вас, що я буду цьому вірний.

Він завагався, аж поки його блудний погляд ковзнув по обличчю сера Джона, в яке він втупився похмурими сонними очима, — і в його уяві спливла недавно виторгувана позика. Він підняв келих.

— Я п’ю за здоров’я людини, яка принесла нам півтора мільйона фунтів.

Він одним духом вихилив шампанське і в глибокій, ніби зляканій, тиші, яка запала після цього доречного тосту, важко сів, обвівши здивовано-знущальним поглядом обличчя тих, хто сидів поруч. Сер Джон не поворухнувся.

— Не думаю, що це запрошення до слова, — пробурмотів він до пані Ґулд. — Такі типи говорять самі для себе.

Але дон Хосе Авельянос порятував його, виголосивши коротку промову, в якій недвозначно натякнув на прихильність Англії до Костаґуани:

— …прихильність, — значущо вів він далі, — про яку я, бувши свого часу акредитованим при Сент-Джеймському дворі, знаю не з чужих слів.

Лише тоді сер Джон визнав за доречне відповісти, що він елегантно і зробив ламаною французькою, щоправда, раз у раз його переривали вибухи оплесків та вигуки «Слухайте! Слухайте!» капітана Мітчелла, який подеколи міг уторопати якесь слово. Скінчивши, залізничний фінансист ураз обернувся до пані Ґулд:

— Ви були такі люб’язні сказати, ніби маєте намір про щось мене попросити, — галантно нагадав їй він. — То що ж це? Будьте певні, що яке завгодно ваше прохання я вважатиму за виявлену мені ласку.

Вона подякувала йому приязною усмішкою. Усі повставали з-за столу.

— Ходімо на палубу, — запропонувала вона, — де я зможу показати вам сам предмет мого прохання.

Величезний національний прапор Костаґуани, розділений по діагоналі на червоне і жовте поле з двома зеленими пальмами в центрі ліниво колихався на головній щоглі «Юнони». Тисячні постріли феєрверків, випущені край води на честь президента, сповнювали пів гавані таємничим тріскотом. Раз у раз безліч незримих ракет, зі свистом злетівши увись, вибухали там, позначившись на ясному небі лише хмаркою диму. Між міськими воротами та гаванню під гронами різнобарвних прапорців, що тріпотіли на високих жердинах, видніли юрби народу. Аж тут почулося слабке погримування військової музики та віддалені крики. Кілька обшарпаних негрів на краю причалу час од часу заряджали маленьку залізну гарматку і стріляли з неї. Сірувата розсіяна пилова мла нерухомо висіла в небі, заволікши сонце.

Дон Вінсенте Ріб’єра зробив кілька кроків під напнутий над палубою тент, спершись на руку сеньйора Авельяноса, гості обступили його широким колом, було видно, як невесела посмішка його темних губ та незрячий блиск окулярів приязно обертаються то в один бік, то в другий. Неофіційна церемонія, влаштована на борту «Юнони» для того, щоб дати президенту-диктатору змогу близько поспілкуватися з найзначнішими його прихильниками в Сулако, добігала кінця. З одного боку нерухомо на світловому люкові сидів генерал Монтеро, обхопивши великими руками в рукавичках руків’я шаблі, яка стояла в нього між ніг, його лису голову тепер покривав трикутний капелюх із плюмажем. Білий плюмаж, мідно-червоний відтінок його широкого обличчя, синяста чорнота вусів під гачкуватим носом, маса золота на рукавах та грудях, високі блискучі чоботи з величезними острогами, роздуті ніздрі, недоумкуватий і деспотичний погляд славетного переможця під Ріо-Секо