Читати книгу - "Дев’ять життів Крістофера Чанта"

Можливо, це був світ Б, але він постояв там тільки пів хвилини. Коли ж дістався кінця долини, задощило, а тоді полилося сильніше, безжально заливаючи тротуари. Крістофер опинився в місті, повному стрімких машин, які ганяли навколо нього, їхні колеса сичали на чорній вогкій дорозі. Гучний звук змусив його озирнутися саме вчасно, щоб побачити велику червону машину, яка вилетіла на нього з-за білої завіси дощу. Він побачив на ній номер і слова «Тафнел парк», а коли, нетямлячись, відступив убік, його залили потоки води. 

Крістофер знову втік у долину, мокрий як хлющ. Світ Б був найгіршою Всюдинкою, де він будь-коли бував. Але в нього лишався ще один хитрий задум — вирушити до Світу Одинадцять, світу, у який ніхто ніколи не піде. Він піднявся долиною і завернув за виступ скелі у Проміжок. 

Проміжок був такий спустошений, такий безформний і такий порожній, що, якби він щойно не був у місці ще жахливішому, то міг би повернути назад. Так само, як і раніше, Крістофер відчув самотній жах, який відчував першого разу, увійшовши у Проміжок зі школи. Але він ним знехтував і безстрашно вирушив у напрямку Всюдинки, яка не хотіла, щоб до неї потрапили. Тепер він був упевнений, що це має бути саме Одинадцята. 

Дорога перетинала гирло його власної долини — вниз і вгору стрімчаком по слизькій скелі урвища. Крістофер мусив чіплятися пальцями рук і ніг, які ще в Світі Б зробилися холодними й вогкими. Всюдинка угорі далі відштовхувала його, і вітер віяв навколо нього, нагадуючи йому Матусин напад на Кембридж. Вгору, вчепитися. Знайти опору для ніг. Тоді опору для рук. Вчепитися. Вгору. 

На півдорозі його нога зісковзнула. Від шквального вітру його змерзлі пальці надто ослабли, щоб учепитися, і він упав. 

Він шугонув далі, аніж видерся вгору, сторч, вперед головою, на потилицю. Коли встав на коліна, щось у його шиї різко шкрябонуло, а голова теліпалася. Він почувався дуже химерно. 

Так-сяк він зумів пробратися до навислого стрімчака, йому допомагало те, що Проміжок завжди підштовхував його, коли він повертався. Так-сяк він знову натягнув свою піжаму й пробрався крізь розріз у Замкових замовляннях назад у ліжко. Крістофер заснув із сильною підозрою, що знову зламав шию. «Добре, — подумав він. — Тепер я не мушу іти на зустріч із Ґабріелем де Віттом вранці». 

Але коли прокинувся, з ним усе вже було гаразд. Крістофер дуже б здивувався цьому, якби не так сильно вжахався зустрічі з Ґабріелем. Він поволікся на сніданок, і там знайшов на таці гарненький напахчений лист від Матусі. Крістофер нетерпляче підхопив його, сподіваючись відволіктися від думок про Ґабріеля. Але він не відволікся або не зовсім відволікся. Він бачив, що лист відкрили, а потім знову заклеїли. Він міг відчувати замовляння, яке досі висіло над ним. Ненавидячи людей у Замку більше, ніж зазвичай, Крістофер розгорнув листа. 

«Любий Крістофере, 

Закони такі нечесні. Потрібен був єдиний підпис твого Татуся, щоб запроторити тебе в рабство до цього жахливого старигана, і я твоєму Татусеві цього досі не подарувала. Твій дядько переказує свої співчуття і сподівається мати від тебе звістку до наступного четверга. Будь чемним із ним, серденько. 

Твоя любляча 

Матуся». 

Крістоферові сподобалася думка, що Ґабріель прочитав про себе «цей жахливий стариган», і вразила хитрість, із якою Дядько Ральф передав повідомлення через Матусю. Снідаючи, він втішався думкою, що знову побачить Такроя, і це буде у наступний четвер. Яке щастя, що він зробив цей розлам у замкових чарах! І «рабство» було саме правильним словом для цієї ситуації, подумав він, ідучи до Ґабріелевого кабінету. 

Але дорогою він спіймав себе на тому, що знову думає про Богиню і цього разу чується дуже винним. Він справді мав би віднести їй ще книг. Трогмортен був котом, за якого варто платити. 

У сутінках кімнати Ґабріель стояв позаду великого чорного столу. Це був поганий знак, але Крістофер тепер мав стільки інших справ до обдумування, що був не настільки наляканим, як міг би. 

— Справді, Крістофере, — сказав Ґабріель найсухішим голосом. — Хлопчик вашого віку мав би розуміти, що не можна лазити по зруйнованій башті. Наслідок такий, що ви легковажно і безглуздо змарнували життя, і тепер у вас лишилося тільки шість. Ці життя вам знадобляться, коли ви станете наступним Крестомансі. Що ви скажете на своє виправдання? 

Крістоферова лють зростала. Він відчув, як замовляння Замку почали притлумлювати її, і це зробило його сердитим, як ніколи. 

— Чому б вам не зробити наступним Крестомансі Трогмортена? — сказав Крістофер. — Він теж має дев’ять життів. 

Ґабріель секунду вглядався в нього. 

— Це не привід для жартів, — сказав він. — Чи ви не розумієте, яких клопотів завдаєте? Деякі з моїх працівників мусили піти до башт, до горищ і льохів, на випадок, якщо вам прийде в голову і там полазити, і в них забере кілька днів усе убезпечити. 

Крістофер лише тужливо думав, що вони точно знайдуть і полагодять розлам, який він зробив, і доведеться робити інший. 

— Прошу уваги, — сказав Ґабріель. — Я не можу дозволити собі розкидатися будь-ким із моїх працівників у такий час. Ви надто юний, щоб збагнути це, але я бажаю пояснити, що ми всі просто зараз щосили працюємо, щоб упіймати банду іншосвітніх лиходіїв. 

Він люто глянув на Крістофера. 

— Певно, ви ніколи не чули про Мару. 

Після трьох нудотних недільних ланчів Крістофер думав, що все знає про Мару. Це було те, про що всі теревенили цілий час. Але він відчув, що Ґабріель скоріше за все відволічеться від його вичитування, якщо пуститься у пояснення про банду, тож він сказав: 

— Ні, не знаю, пане. 

— Мара — це банда контрабандистів, — сказав Ґабріель. — Ми знаємо, що вони діють із Лондона, але це майже все, що ми знаємо, бо вони слизькі, як вугри. Якимось чином, не зважаючи на всі наші пастки й пильність, вони контрабандою постачали незаконну магічну продукцію в промислових масштабах з усіх Споріднених Світів. Вони возами возили драконячу кров, наркотичну росу, магічні гриби, печінку вугра із Другої Низки, отруйну мазь із Шостої, сонний сік із Дев’ятої і вічний вогонь із Десятої. Ми встановили в Десятій пастку, яка забрала щонайменше одного з їхніх оперативників, але це їх не зупинило. Єдиний успіх, якого ми досягли, був у Низці П’ять, де Мара винищувала русалок і продавала їхні органи в Лондоні. Там нам допомогла місцева поліція, і ми змогли покласти цьому край. Але… — до цього часу Ґабріель дивився на захід сонця на стелі й, здавалося, потонув у своїх клопотах. — Але цього року ми отримали звіт про найжахливішу зброю, яку Мара переносить із Низки Один, кожна її одиниця може здолати найсильнішого чародія, і ми досі не можемо прибрати банду до рук. 

Тут, на Крістоферове