BooksUkraine.com » Сучасна проза » Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут 📚 - Українською

Читати книгу - "Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут"

70
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Розлучення. Ти не отримаєш дочку" автора Ольга Вісмут. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32 33 ... 42
Перейти на сторінку:
17

 

У роботу влитися зовсім непросто. У перший же день розумію, як складно працювати в офісі з його постійною метушнею, плітками, вимушеним спілкуванням та косими поглядами.

Тішить, що мало охочих заглядати до кабінету начальника. Дратує, що навпроти мене сидить Вероніка. Вона то нігті полірує, то в дзеркало дивиться, то витягує губи трубочкою і витріщає очі в айфон, щоб зробити селфі.

Іноді з перевагою поглядає на мене. Мовляв, давай-давай, перебирай папірці, не розслабляйся. А її завдання, як з’ясувалося, заварювати босу каву, стежити за його розкладом, супроводжувати поза офісом та зустрічати відвідувачів.

Не здивуюсь, якщо вона коханка Мира.

Ця думка неприємно щипає. Але я відразу ж відганяю її: та яке мені діло? Він — дорослий чоловік, вона — доросла жінка. Просто не реагуватиму на неї.

Але простіше сказати, ніж робити.

Перед очима так і стоїть Анжела. Напевно, в офісі Назара хтось був у курсі їхніх стосунків. І так само, як я зараз, думав: дорослі люди, хай що хочуть, те й роблять.

Щоб не ятрити рани, з головою йду в роботу. В обід потроху знайомлюсь з іншими співробітниками. Здебільшого це молоді дівчата, щойно з інституту. Якщо не рахувати кадровички й головного бухгалтера, я тут найстарша. Мені навіть ніяково, коли вони намагаються звертатися до мене на ви.

— Давайте на ти, — прошу нових колег. — А то почуваюся старою.

— Ок, давай. Я Ніна, адміністраторка. Ти куриш? — мене одразу приголомшують питанням.

— Ні, — оглядаю дівчину, яка заговорила зі мною.

— Даремно, — зітхає вона. — Кожна викурена цигарка скорочує робочий день на десять хвилин.

— І життя теж, — повчально додає, підходячи до нас, головбух — струнка блондинка років сорока. — Оксаночко, у вільний час зайди до мене. Підпишеш заяву про перерахування заробітної плати.

— Дякую, Світлано Ігорівно.

Перший день минає трохи нервово, але я все встигаю. О шостій залишаю офіс разом із натовпом співробітників. Серед десятка дівчат бачу лише двох хлопців. Це сисадміни. А ось Вероніки в юрбі перед ліфтом немає.

Озираюся на двері кабінету.

Цікаво, моя напарниця випадково затрималася чи навмисне?

І знову жену від себе цю думку.

Мені б зі своїм життям розібратися.

Частина співробітників іде в бік підземного паркінгу, а я — до зупинки. Давно не їздила автобусами, та ще в годину пік. Вранці, коли сідала, автобус був майже порожнім, і я спокійно зайняла місце біля вікна. Але зараз він приїхав вщерть набитий народом. Ледве втиснулась. Чекати на наступний не хотілося, адже в няні погодинна оплата.

Їду, стиснута з усіх боків чужими тілами та запахами, лаю себе, що не взяла таксі. Так, воно мені більше не по кишені, але ж один раз можна? Хоча завтра, напевно, буде не легше. Доведеться звикати…

На потрібній зупинці насилу пробираюся до виходу й буквально вивалююся на асфальт. Хапаю свіже повітря ротом, як загнаний кінь. А автобус мчить далі.

Уже біля будинку чекає новий сюрприз. Від припаркованої біля під’їзду машини відклеюється Назар. Рідний, вродливий, у тому самому чорному пальті, яке я йому вибрала…

Здригаюсь, побачивши чоловіка, сповільнюю крок, а потім і зовсім зупиняюся.

— Де ти була?

— Що ти тут робиш?

Наші питання звучать одночасно.

— Ксано! Я тобі весь день дзвоню. Важко відповісти?

Мої щоки починають палати.

Адже точно!

Після того, як я не відповіла на нічне повідомлення, Назар мені кілька разів дзвонив. Але в мене був перший робочий день, і телефон я поставила на беззвучний. Вирішила, що відповідатиму, тільки якщо няня подзвонить.

— Я не могла говорити.

— І чим же таким була зайнята?

Чоловік хапає мене за зап’ястя. Його погляд стає злим, на неголених щоках проявляються жовна.

— Я на роботу влаштувалася, — говорю боязко і втягую голову в плечі.

Це відбувається саме собою. Просто коли він так дивиться, мені інстинктивно хочеться стиснутись, стати якомога меншою. А краще взагалі зникнути. Тому що боюся, що він знову вдарить мене чи штовхне. І цього страху неможливо позбутися.

— Вибач, — помічає мою реакцію. Цідить лайку і відпускає. — Ну вибач! Що я мав думати? Ти не відповіла на смс, не береш слухавку. І що за робота? Навіщо вона тобі? Я що, мало грошей даю?

Хитаю головою:

— Справа не у твоїх грошах, я просто хочу свої власні. У мене ж диплом, освіта.

— А дочка?

— Зоя поки що з нянею, але взагалі їй у садок час…

— Ти ж знаєш, що я проти цього! — обриває він. — Не хочу, щоб мою доньку виховували чужі тітки за гроші, коли в неї є мати!

— Діна Павлівна дуже мила жінка…

— Я сам вирішу, мила вона чи ні. Ходімо.

Доводиться підкоритися. Знаю, Назар не відступить, доки не доб’ється свого. Тож нехай краще познайомиться з нянею і переконається, що в Зої все добре.

Поки їдемо в ліфті, він знову запитує:

— То що за робота? Куди влаштувалася?

Від його близькості, від моєї беззахисності у вузькому замкнутому просторі стає погано.

Думки гарячково кидаються, шукаючи правильну відповідь. Внутрішній голос підказує, що правду краще не говорити.

— Ну… сьогодні перший день, стажування… не знаю, чи візьмуть мене взагалі…

— Фірма як називається?

У пам’яті спалахує реклама з офісного ліфта.

— «Техноком», знаєш таку?

Назар хмуриться:

— Щось знайоме…

Я в кишенях схрещую пальці.

Розумію, якщо він дізнається, що я працюю з Миром, то життя мені не дасть. А він дізнається так чи інакше, але головне, не зараз.

Зараз у мене просто не вистачить духу в цьому зізнатися.

— Мама! — радісна Зойка біжить мені назустріч, щойно заходжу до квартири. — Тату?

Вона завмирає посеред коридору й недовірливо дивиться на нього.

— Так, моя Зайко, твій татко прийшов. У мене тобі подарунок.

Назар сідає навпочіпки, дістає з-за пазухи плюшевого ведмедика й мультяшним голосом каже:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 31 32 33 ... 42
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут"