Читати книгу - "Фатальна ніч, Влада Клімова"

Лікар вийшов, а я насупила брови й не могла знову зрозуміти: що він сказав?

– Владе, а чому він назвав вас родичами?

– Та тому, що мій майор вночі як прилетів, відразу представився твоїм братом. Вітаю в родині, Зоре. Ми своїх не полишаємо! Так було на війні, так буде й надалі, – популярно пояснила мені Тетяна й обережно почала протирати сльози на моєму лиці.

– Дякую, Таню, чи як там тебе по-родинному називати? – спробувала згадати я, як кличуть дружину брата й вона мені допомогла:

– Братова, так і називають. Ти одужуй швидше, бо я страшенно ненавиджу лікарні. Тут аромат, наче кругом мертвяки. І як ті лікарі працюють?

– Та мені самій зовсім не хочеться сидіти тут. Я ж повинна бачити реконструкцію печі, – швиденько згадала я про свою трудову діяльність, навіть не очікуючи такого стрімкого одужання голови.

– Ну от! Я ж казав: прокинеться й відразу почне керувати своїм комбінатом. Ось я телефон кладу й зарядку. Ти ж все одно  наказала б принести, – навіть посміхнувся Влад і додав: – А тепер розповідай, пані директорко, чого тобі поїсти принести? Сил треба набиратися, ще згодяться.

Одужала я дійсно швидко. Відійшла від марудного наркозу й попросилася додому. Мене виписали. А завдяки невідомому велосипедисту та аварії з моїх плечей звалився вантаж під назвою вагітність. Я знову могла бігати гарячими цехами й виглядати стрункою та веселою...

Тільки якось не виходило! Родині охоронця я була дуже вдячна за підтримку й допомогу, але тепер не їздила до них на вечерю. Просто впевнено почувалася наодинці, вдома. Правду кажуть: все що не вбиває, робить нас сильнішими.

А ще в мене з'явилася нова подружка! Вечорами я брала пляшечку червоного вина та сідала почитати. І коли п’янке солодке пійло закінчувалося, я лягала спати та навіть не бачила снів. Спала, наче вбита.

Якийсь час це працювало та одного разу Влад заїхав зовсім невчасно. Він привіз речі з хімчистки, коли я вже була добре п’яненька.

– То ось у чому справа! А я все дивувався: чому ти зранку якась підпухла й причмелена? Думав, то наслідки лікування, а воно он звідки вітер дме? Зоре, що ж ти робиш? Спитися хочеш? – забрав він у мене недопиту пляшку й келиха з рук та навіть заматюкався.

– Хм! Що, майоре, більше не приховуємо перед власним директором свою військову сутність? Давай, матюкайся! Мені вже по-барабану... – хиталася я перед ним.

– Та я бачу. Але не мені! Твій батько, ще задовго до смерті, якось сказав: «Будеш відповідальним за мою доню навіть тоді, коли мене не стане. Поклянись!» І взяв з мене клятву. Я перед живим відповідав за тебе, а тепер ще більше боюся гріха перед мертвим паном Вербицьким. Тому ні за що не дам тобі сплюндрувати життя на дні пляшки, Зоряно Захарівно. Зрозуміла?

– Так, пане майоре! Слухаюсь! Буде зроблено! – спробувала виструнчитись я перед ним і мало не впала. А Влад притримав мене, посадив на диван, тяжко зітхнув і додав:

– Ні, з цим точно треба щось робити.