Читати книгу - "Тілоохоронець Горгони, Олена Домова"

Наступного дня в призначений час Максим вийшов з машини, яку вдалося примостити в дальньому куті стоянки. Під'їхати ближче до входу не вийшло, тож тепер лишалося лише сподіватися на те, що Катерина помітить його високу статуру здалеку. Проте він помітив її перший.

Та сама попеляста білявка, в тих самих тонесеньких окулярах. Трикотажна сукня до колін м'яко обіймала фігуру й чималенький округлий животик. Здивування пана Кирієнка було таке велике, що він навіть махнути рукою забув, коли вона заковзала поглядом, підсліпувато мружачись під яскравим сонечком.

Та зрештою чоловік отямився й покликав дівчину. Катя подивилася в його бік, але схоже не одразу впізнала. Аж раптом посміхнулася й жваво рушила в його бік. При цьому хода в неї була така чудернацька, що Макс не міг не посміхнутися у відповідь.

- Привіт, - шкірився на всі тридцять два чолов'яга, роздивляючись її животик. - Нічого собі. Вітаю.

- Дякую, - зніяковіла дівчина. - Ну що, поїхали? У нас не так багато часу.

- Справді. Кажи, куди везти.

- Але ж це ви мене запросили...

- Слухай, а можна все ж таки на ти? Ну справді, почуваюся дідуганом. Нехай би на роботі, а так...

- Добре, - легко погодилася білявка.

- Й місце обирай сама. Що з найближчих закладів подобається. Тільки щоб поговорити можна було.

- Тоді можна нікуди не їхати, а пройтися. Тут п'ять хвилин моїм ходом.

- Ти змінилася якось... - образ пустотливого дівчати аж ніяк не вкладався в ряд асоціацій. Макс пам'ятав її геть іншою: серйозною, байдужою до жартів канцелярською мишкою.

- Авжеж, - засміялася Катя, - стала ширшою в деяких місцях.

- Я не про те. Про характер. Ти раніше вся така сурйозна була, а зараз смієшся весь час.

- Мабуть, це тому, що я щаслива, - стрільнула свічками в старого знайомого. - А ще я рада бачити вас... тебе. Справді, - посміхнулася ширше, побачивши розгублений погляд. - Минулого разу ти так несподівано щезнув після тієї історії. Я все ніяк не могла зрозуміти чому. Й направили Кирила Марковича. Я тоді ледь на стіну не лізла від його домагань. Неприємний чоловік.

- Он як? А мені здавалося він дівчатам подобається...

- Дівчатам в барі - можливо, але ми все ж таки на роботі, - білявка з докором похитала головою, зовсім як раніше. - Він ще й про Юлію Володимирівну в мене випитував різне не професійне. Як то, що їй з їжі подобається чи яку музику слухає...

- А ти знаєш?

- Що саме?

- Яку музику вона слухає?

Катя дивно подивилася на чоловіка, але відповіла:

- Класичний рок, здебільшого, наскільки я зрозуміла її смаки. А ось у їжі особливих уподобань я не помітила, - додала одразу.

Та не встиг пан Кирієнко переварити та відреагувати на отриману інформацію, вказала на скляні двері бару: "Нам сюди".

- Дивний вибір, - пробурмотів Макс.

- Ну, нам же потрібне тихе місце. А сюди в цей час мало хто приходить.

- Але ж тобі поїсти треба, чи не так?

- Не хвилюйся, - чомусь зніяковіла дівчина. - Зазвичай вони з доставкою працюють, але на місці також можна замовити гарячий обід.

Вони зайшли до пустого закладу й сіли за найдальший столик. Офіціантка принесла меню й тихенько випарувалася. Та варто було гостям визначитися, з'явилася знов.

- Отже, про що ти хотів поговорити? Щось сталося?

- Нічого надзвичайного, - Максові було ніяково тепер через те, що змушує вагітну турбуватися, але назад ходу нема. - Просто я й справді тоді був вимушений терміново піти. Але зараз мені потрібні деякі подробиці з життя твоєї колишньої керівниці.

- Юлії Володимирівні знову загрожує небезпека?

- Ні, Катрусю, ні. Не хвилюйся. Просто за наказом її батька для профілактики, так би мовити, перевіряю оточення. Наприклад, чоловік, з яким вона зустрічається...

- Нажаль, ми з Юлією Володимирівною не спілкуємося останнім часом, тож я мало знаю про нього, - знизала плечима білявка.

- Ну, хоча б, як його звуть ти знаєш?

Катерина трохи помовчала, вдивляючись у дещо засмиканого чоловіка перед собою, а потім хитро посміхнулася.

- Максиме, мене трохи ображає, що ти вважаєш мене дурненькою. Я розумію, дехто вважає, що натуральна білявка - це діагноз, проте... Ми ж були знайомі...

Макс відвів погляд. Визнавати, що маленька мишка з легкістю розпізнала його брехню, було прикро. А терпіти її глузування нестерпно. Що зробила з ним так жінка, заради якої він спромігся на таку дурість? Звісно, його легенда геть не переконлива.

- Я не вважаю тебе дурненькою. Швидше то я сам дурень, - визнав провину, намагаючись не дивитися перед собою.

- Максиме, я не буду приховувати свою прихильність до тебе. Особливо в порівнянні з Кирилом Марковичем. Проте зраджувати Юлію Володимирівну я не збираюся.

- Я не прошу нікого зраджувати, - пробурмотів пан Кирієнко, продовжуючи дивитися вбік. Тільки сказати мені ім'я її коханця. Раптом він також бандит...

Катя поволі набирала повітря, приймаючи рішення, а потім відповіла:

- Його звуть Кологуб Микола... здається, Данилович. Він старший фінансист в компанії Сіст-Ант.

- Давно вони... зустрічаються?

- Вони познайомилися вже після мого переведення, тож точно сказати не можу. Півроку, може, довше.

Принесли замовлення, а розмова начебто вже й вичерпала себе. Проте так вирішив тільки пан Кирієнко. Катерина, починаючи їсти, почала свій допит.

- Ти досі займаєшся охороною в держструктурі?

- Так. Зараз охороняю одного молодого чиновника. З ним не засумуєш, - посміхнувся Макс.

- А в особистому житті як? Ти не подумай, я не заграю, - хитро усміхнулося дівчисько, на що чоловік лишень знову весело розсміявся.

- Ні, ну насправді. Ти дуже сильно змінилася.

- Гормони, - знизала плечима Катя. - То як? - хитрий погляд раптом став пропалювати.

- Я сам, - відповідь вийшла якась надто сумно-розгубленою, тож Катя спохмурніла.