Читати книгу - "Серця трьох"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А ще що в тебе є?
Нещасний знизав плечима на знак своїх страшних злиднів і гірко додав:
— В мене немає нічого, крім боргу. Я винен двісті п’ятдесят песо. І до смерті не спекаюсь боргу, як хворий раку. Через цей борг я й попав у рабство до плантатора.
— Га! — не міг стримати усмішки Френк. — Виходить, ти коштуєш двісті п’ятдесят песо. Це все одно що нічого, це навіть не цифра, а умоглядне поняття, від’ємна величина, що існує лише в уяві математика. І ось ти спалюєш нафти на мільйони песо. А якщо земля тут м’яка і труби протікають, можливо, займеться все нафтове поле, тобто згорить цілий більйон доларів. Знаєш, як на абстрактну величину в двісті п’ятдесят песо, твій вчинок гідний велетня, а не людини.
Пеон не зрозумів нічого, крім слова «людина».
— Я також людина, — заявив він, випинаючи груди й гордовито підводячи розпатлану голову. — Авжеж, я людина, я — майя.
— Хіба ти індіянин-майя? — спитав Френк.
— Наполовину, — знехотя визнав той. — Мій батько чистокровний майя. Але жінки майя з Кордільєр не задовольняли його. Він закохавсь у метиску з долини. Я народився від неї, та згодом вона зрадила батька задля негра з Барбадосу, і батько повернувся в Кордільєри. Як і йому, мені також судилось полюбити жінку мішаної крові з долини. Вона жадала грошей, а я наче божевільний жадав її і запродався як пеон за двісті песо. Та більше я не бачив ні її, ні грошей. Я був пеоном цілих п’ять років. П’ять років я був рабом, мене бито, з мене знущались, а тепер, за п’ять років, мій борг ще й виріс — його вже не двісті, а двісті п’ятдесят песо.
Поки Френк Морган і великотерплячий пеон, наздоганяючи своїх, заглиблювались у Кордільєри, а нафтові поклади Хучітана палахкотіли щораз більшим полум’ям, щодалі, у самому серці Кордільєр, назрівали нові події. Ці події мали звести докупи і переслідувачів, і переслідуваних: Френка, Генрі та Леонсію з родичами; пеона й плантатора з помічниками; начальника поліції, його поліцаїв і Альвареса Тореса, що намагався не тільки заробити нагороду, яку обіцяв йому Томас Ріган, а й здобути Леонсію Солано.
В печері сиділи чоловік і жінка. Вона була вродлива молода метиска. При світлі дешевої гасової лампи вона читала вголос книжку в палітурці з телячої шкіри. То був Блекстон, перекладений іспанською мовою. Обоє були босі й одягнені в сутани з мішковини, з відлогами, але без рукавів. У жінки відлога була відкинена на плечі й відслоняла буйні чорні коси. Чоловік свою відлогу насунув на чоло, як роблять ченці. Його обличчя, аскетичне й сповнене величі, виявляло незвичайну силу волі і було суто іспанське. Напевно, таке саме обличчя мусив був мати й Дон-Кіхот. А втім, вони відрізнялися одне від одного. Очі старого були закриті вічним мороком сліпоти. Він ніколи не побачив би вітряка й не міг би стати з ним до бою.
Прислухаючись до того, що читала гарненька метиска, чоловік сидів, обмірковуючи щось, у позі роденівського «Мислителя». Але він не був ані мрійник, ані борець із вітряками, як Дон-Кіхот. Незважаючи на сліпоту, що назавжди запинала перед ним видимий світ, він був людина дії, і його душа не була сліпа; він прозирав у глибину речей і явищ, а також у глибину людських сердець і вмів пізнавати приховані вади та чесноти.
Піднісши руку, він припинив читання й почав голосно обмірковувати прочитане.
— Закони людські, — повільно й упевнено сказав він, — тепер не що інше, як змагання розуму. Вони ґрунтуються не на справедливості, а на софістиці. Закони створювалися на користь людям, але в тлумаченні їх люди пішли хибним шляхом. Вони помилково взяли дорогу за мету, а метод дії за остаточний наслідок. А проте закони це закони, вони доконечні й корисні. Та тільки в теперішній практиці їх застосовують, як хочуть. Судді й адвокати змагаються в дотепності й ученості і зовсім забувають, що й позовники, і відповідачі, платячи їм, шукають лише правди та справедливості, а не дотепу та знань. Так, старий Блекстон має рацію. Під усім цим у підмурівку споруди законності лежить бажання, природне й щире бажання порядної людини знайти закон і справедливість. А що каже з приводу цього Вчитель? «Судді й адвокати багато чого винайшли». І закони, створені на добро людям, так перекрутили своїми винаходами, що вони тепер дають користь не позовникам і відповідачам, а суддям і безсоромним, загребущим адвокатам, які здобувають славу й гроші, якщо їм щастить показати, ніби вони розумніші від своїх супротивників і навіть самих суддів, які складають вирок.
Він замовк, усе ще зберігаючи позу роденівського «Мислителя», і задумався, а метиска сиділа й чекала, як звичайно, його знаку, щоб читати далі. Нарешті, ніби отямлюючись із глибокої задуми, коли він начебто зважував усесвіт, старий знов узяв слово:
— Одначе тут, у Кордільєрах, ми маємо закон цілком справедливий і безсторонній. Він не служить комусь одному і не служить багатим. Справедливому судді більше личить одяг з мішковини, аніж з оксамиту. Читай далі, Мерседес. Блекстон, якщо його правильно тлумачать, завжди має рацію. Це скидається на парадокс, а проте хіба ж сучасне правосуддя так само не парадокс? Читай далі. Блекстон — це справжня підвалина людських законів, та скільки лиха цілком свідомо вчинили розумні люди, на його ім’я посилаючись?
Через десять хвилин сліпий мудрець підвів голову, втягнув носом повітря й рукою двічі звелів спинитись. Ідучи за його прикладом, вона й собі втягнула носом повітря.
— Може, це лампа, Справедливий? — висловила вона гадку.
— Це горить нафта, — промовив сліпий. — Та тільки не в лампі, а десь далеко. Мені здається, що я чув постріли в яру.
— Я не чула нічого… — почала була вона.
— Ті, донько, що бачать, не мають потреби чути так, як я чую. В яру стріляли багато разів. Нехай мої діти довідаються, у чому річ, і сповістять мені.
Поштиво вклонившись старому, який не міг бачити цього, але, завдяки своєму витонченому слухові, сприймав щонайменший рух її м’язів і знав, що вона вклонилася, молода жінка підняла запону з укривал і вийшла з печери. Обабіч входу сиділи два пеони, озброєні рушницями, мачете і ножами при поясі. Вислухавши від дівчини наказ, обидва встали й уклонились — не їй, а наказові і тому невидимому, хто видав цей наказ. Один з них постукав мачете об камінь, на якому тільки-но сидів, а потім приклав до каменя вухо й прислухався. Цей камінь
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Серця трьох», після закриття браузера.