Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

І тоді він немов відсторонено почув свій власний голос, байдужий, на межі м’якої глибокої безодні сну, надто байдужий, аби перейматися, чи мовлено це вголос, чи почують інші:

— Зараз він нічого не поробляє.

Але потім покращало, коли зі шкарубкого глевкого диму закуреного будинку вони знову потрапили на свіже повітря, вранішнє сонце, що м’якими потоками у вишині золотаво омиває верховіття, золотить широкий струмок міської водойми, — а підпорки водограю видовжилися, наче павучі лапи, на тлі блакиті, доки всі четверо знову не всілися до дядькової машини, а шериф стояв, нахилившись, над водійським вікном, тепер навіть пов’язавши яскраву помаранчево-жовту краватку, кажучи дядькові:

— Відвезіть міс Юніс додому, хай виспиться. А я вас додому підкину, скажімо, за годину…

Міс Гебершем, сидячи на передньому сидінні поруч із дядьком, сказала: «Тьху». От і все. Вона нікого не кляла, їй і не треба було. Це було незрівнянно довершеніше та закінченіше, аніж просто лайка. Вона нахилилася вперед, через дядька, звертаючись до шерифа:

— Сідайте у вашу машину та кермуйте у тюрму чи куди вам треба, аби примусити когось це розкопати. Нам довелося знов її засипати, бо ми знали, що ви не повірите, доки самі там не побуваєте і на власні очі не побачите. Поїхали, — сказала вона. — Там зустрінемося. Поїхали, — повторила вона.

Але шериф не зрушив з місця. Він міг чути його подих, глибоко, на повні груди, майже з шумом.

— Звісно, про вас я не знаю, — промовив шериф. — Леді, в якої нічого нема, окрім кількох тисяч курей з курчатами, яких треба і годувати, і доглядати, і напувати, і нема нічого, окрім ферми з овочевим городиком, де всього п’ять акрів — тоді можна ні до чого не братися. Але ці хлопці, як не крути, мають ходити до школи. Принаймні щось я не чував такої постанови Шкільного Округу, аби канікули давати на те, щоб відкопувати мертвяків.

І це зупинило навіть її. Але вона так і не сіла. Вона нахилилася вперед, де могла понад дядьком дивитися на шерифа, і він ще раз подумав: «Вона занадто стара, аби чинити так», — але якби не вона, тоді йому та Алеку Сендеру — а й вона, і його дядько, і шериф, усі втрьох, і мати з батьком, і Паралі — теж називають їх «дітьми» — довелося б це зробити; — зробили б чи не зробили, а піти на це довелося б, щоб врятувати навіть не справедливість і порядність, але й безневинність: і він думав про того, хто, можливо, просто мав убити людину не з мотиву чи причини, а просто з потреби, керуючись поштовхом — убити людину, винаходячи, створюючи свої мотив і причину, після чого він ще зможе існувати серед людей як людина розумна: хай ким був той, кому довелося вбити Вінсона Ґаврі, але йому довелось і відкопати труп та вбити іншу людину, щоб покласти у порожню могилу, щоб той — будь-хто, кому треба було його вбити, — міг перепочити; а кревним чи сусідам Вінсона Ґаврі доведеться вбити Лукаса або когось іншого, неважливо, їх геть не обходить, кого, і тоді вони можуть заспокоїтися і перепочити, і навіть спокійно погорювати у скорботі, і на цьому кінець. Шерифів голос був м’яким, навіть ніжним:

— Їдьте додому. Ви з хлопчиками зробили добру справу. Певно, навіть врятували життя. А зараз — додому, а все інше ми з’ясуємо. Там не місце для леді.

Але міс Гебершем просто урвали, та й то ненадовго:

— А тої ночі там було місце не для чоловіків.

— Стривайте, Гоупе, — сказав дядько. І тоді він розвернувся до міс Гебершем. — Для вас тут у місті є робота, — сказав він. — Хіба ви не знаєте?

Тепер міс Гебершем поглянула на його дядька. Але вона все ще не відкидалася на сидінні, не даючи іншим сподівань на те, що змириться; дивилася так, начебто взагалі не змінила одного супротивника на іншого, але без паузи чи зволікання прийняла двобій, не даючи їм шансів побачити, як вона заплаче або здасться.

— Вілл Ліґейт — фермер, — сказав дядько. — Та ще й був там цілу ніч. Йому треба повернутися додому та трохи поробити свої справи.

— Хіба у містера Гемптона немає інших представників? — промовила міс Гебершем. — Нащо тоді вони?

— Вони просто люди, в яких є рушниці, — сказав дядько. — Того вечора Ліґейт сам казав Чику і мені: якщо знайдеться досить людей, які до такого додумаються і згуртуються, то вони б усе одно вломилися, попри нього і містера Таббса. Але якщо жінка, біла леді…

Його дядько витримав паузу, замовкнувши; вони дивились один на одного; спостерігаючи за ними, він знову згадав про дядька і Лукаса в камері тої ночі (це було минулої ночі, авжеж; а тепер здавалося, ніби роки тому); і знову — так само, але зараз міс Гебершем і його дядько справді не зводили очей одне з одного замість змагатись одне з одним, і це було остаточною концентрацією всіх органів чуттів, які всі разом — жалюгідна спроба, помилкове сприйняття, яке важить навряд чи більше, аніж здатність читати санскритом, а він стежив за ними, і йому здавалося, що вони точно як два гравці у покер, які вичікують, хто зірве банк.

— …просто сидітиме там, як на виставці, де перший, хто мине, уже поголос пустить — не встигнуть на Четвертій дільниці навіть мотор вантажівки запустити, не встигнуть і з міста вирушити… доки ми доїдемо туди і покінчимо з цим назавжди, принаймні…

Міс Гебершем повільно відкинулася назад, доки не вперлася спиною у сидіння. Вона сказала:

— Отже, мені треба буде розсиджуватися там на східцях, розпустивши спідниці, чи, може, краще — спиною до балюстради, упершись одною ногою у стінку кухні місіс Таббс, доки ви, чоловіки, що вчора не встигли спитати старого чорномазого про дещо, і тому він учора звернувся тільки до хлопчика, до дитини…

Його дядько нічого не відповів. Шериф нахилився над віконцем, роблячи величезні вдихи та зітхаючи не важко, але так, як годиться дихати такому велету. Міс Гебершем вела далі:

— Везіть мене спочатку додому. Мені там треба дещо владнати. Я не збираюся тут цілий ранок засиджуватися й ні за холодну воду не братися, аби місіс Таббс вирішила, що їй треба зі мною потеревенити. Везіть мене спочатку додому. Я зрозуміла вже годину тому, як ви з містером Гемптоном прагнете поспіхом цього спекатися, щоб