Читати книгу - "Врятуй мене, якщо зможеш , Еммі Берн "

Міла 

Черешні справді дивовижні на смак. Не пам'ятаю коли востаннє я такі їла, напевно декілька років тому. Луна їх дуже любить, ось би її пригостити. Хоч я зла на неї, та вона все – таки дитина, за якою я дуже скучила.

У кімнату заходить Даня, я щиро йому усміхаюся, він рукою кличе мене до себе.

Йти мені ще дуже боляче, та джентльменства від Доманського не дочекаєшся, та й прости про дорогу не хочу. Я сама зі всім впораюсь.

З тяжкою бідою я дійшла до дверей, це тільки декілька метрів, а здається пройшла велику відстань.

Даня з жалістю подивився на мою ногу, та хитро посміхнувшись швидко кудись побіг. Прекрасно просто, а для чого я сюди йшла? Та йти назад мені не хочеться, боляче. Тому притулившись до стіни, я стала чекати на Даню.

За декілька хвилин він повернувся із охоронцем. Високим із широкими плечима, він виглядав просто гігантським, такі можуть одною рукою роздавити та не помітити.

— Ось її потрібно взяти на руки, та віднести за стіл – з посмішкою та вогником у очах промовив Даня, я ж тільки відкрила рот від подиву.

Охоронець заміряв мене поглядом, напевно припускав скільки я важу. Я не встигла навіть пискнути, як опинилась на його руках. Сильні руки стискали моє тіло, мені не було від цього приємно, хотілось чим швидше звільнитися, та побачивши ошелешеного Павла, я швидко відкинула цю ідею з голови.

Здавалось він спопелить своїм поглядом, та я лиш театрального усміхалась, та удавала як мені прекрасно зараз на руках цього велетня.

Мене акуратно поставили, я одразу ж сіла на крісло. За столом ще нікого не було, тому я чемно почала на всіх чекати. Спиною я відчувала погляд на собі, мурашки танцювали по шкірі, серце починало сильно битись.

Я відчувала фізично його погляд, лють яка вирує зараз у ньому. Паша підійшов до мене, та нахилився до мого вушка. Дихання в цей момент зупинилось, я дивилась прямо на страви, та не наважувалась підняти погляд.

— Це його останній робочий день, Емілія Сіховська – прогарчав мені на вушко, та швидко пішов геть Павло.

Та не встигла я обдумати його несподівану ревність, як біля мене сів Даня. По його посмішці, я вже розуміла що він спеціально це зробив.

— Для чого це було? – тихенько запитую

— Відав боржок, ти мені допомогла я тобі – з посмішкою промовляє, та закидує собі винограднику в рот. Я ж намагаюсь осмислити, у чому тут допомога. Вибісити ще більше Доманського?

— І як мені це допомогло? – з цікавістю запитую, та дивлюсь у карі очі.

— Не вдавай монашку. Ти бачила як батько розізлився, значить його байдужість тільки показова – тихенько відповідає Даня.

— Він впертий віслюк – прикушую язика, адже по сміху Дані, розумію що сказала це в голос.

Та його сміх швидко зникає, він сідає рівно, та штовхає мене, щоб я зробила так само. У вітальню зайшов батько Паші, Андрій Миколайович.

Я намагаюся встати для привітання, він тільки рукою показує, щоб я сиділа. Єдине що мені залишилось це тільки посміхнутися.

— Ви так щось весело обговорювали, мені також цікаво почути – його грубий тон, викликав крижані мурашки по тілу, ще й враховуючи те, що ми обговорювали його сина.

— Розказував смішну історію зі школи – весело промовив Даня, та підморгнув мені.

За стіл біля чоловіка сіла Марія Степанівна, тільки Паші ще не було.

— Мені також цікаво почути – все таким же тоном звернувся батько Павла.

— У нас в класі є дівчинка та хлопець, вони ніби разом, але по різну. Хлопець той поводитися як впертий віслюк, одночасно показуючи байдужість та ревність – не стримую сміху, коли чую про віслюка. Даня ще з такою інформацією промовив.

Андрій Миколайович, недовірливо подивися спочатку на мене, а тоді на Даню. Та також усміхнувся.

— Дивіться, щоб впертий віслюк не почув. А то ви побачите, який може бути злий віслюк – піднявши палець в гору, промовив батько Павла, і ми всі засміялися.

На душі стало одразу ж легше, та ця легкість тривала не довго.

— Про вовка промовка, а от і він – весело сказав Андрій Миколайович.

— У мене виникли термінові справи, всім смачного – навіть не глянувши на мене пішов. Ну й не сильно було потрібно.

— Донечко, не зважай, краще розкажи про свою роботу – теплий голос Марії Степанівни, одразу ж забрав весь смуток.

Про роботу я можу говорити годинами, а тому із радістю почала розказати усі смішні історії. Коли думали що кішка вагітна, а це просто був товстенький котик.

Мені так не вистачає моєї роботи, телефоном мені повідомили, що мене звільнено.

Ми багато сміялись та говорили, я боялась зустрічі із Андрієм Миколайовичем, та виявилось дарма. Він хороший чоловік.

З прекрасним настроєм, я повернулась у свою кімнату. Та одразу ж заснула.

Крізь сон, я відчула що біля мене хтось є. Серце забилось дуже швидко, я намагалась включити світло, та ніяк не могла дотягнутися до виключателя.

— Що таке зайченя? Я думав ти безстрашна, де ж твої зубки? – його голос над моїм вушком, викликав мурашки по тілу. Я відчувала легкі нотки алкоголю.

— Ти не маєш права мене так назвати. Після того що ти мені наговорив – шиплю, та стараюсь відштовхнути його від себе.

— Та не вже – прохрипів. 

Не очікувано для мене його губи накривають мої. Декілька секунд я не відповідаю, та здаюсь під його напором. Дозволяючи поглибити поцілунок, його руки притискали мене сильніше до його тіла.

Я забула як дихати, все тіло тремтіло від насолоди. Тільки зараз зрозуміла як скучила за ним.

Паша розриває поцілунок та встає геть. Я тягнусь за ним, але він рукою зупиняє мене.

— Просто хотів нагадати, чи я ти – сказавши це, він розвернувся та збирався йти геть, а мене накрила така лють та обурення.

— Запам'ятай цей момент, бо більше ти мене не доторкнешся – шиплю, та стримую сльози. Не плакати. Не смій Емілія, плакати через нього.

Він мочки покидає мою кімнату, а я залишаюсь на одинці зі своїми почуттями.