Читати книгу - "Академія Ніваріум. Літня практика, Анна Скрипка"

- А він майстра, що цілительство тоді викладав, розпитав, мовляв, чи є спосіб збільшити магічний потенціал. Той спочатку відмовлявся, начебто навіщо нам таке знати – то заборонений розділ магії. А потім, може, налякати хотів, сказав, що тільки посмертя може потенціал мага збільшити. І все. Але цей не зупинився почав нишпорити, шукати інформацію про темні ритуали. Я намагався його зупинити, відговорити, але тільки до сварки все дійшло, - сумно зітхнув Міхай, та дивлячись у порожнечу, продовжив, мабуть бажаючи вимовитися:

- Практику після першого курсу ми порізно проходили у різних групах. А як роз'їхалися за напрямками на відпрацювання – так зовсім не бачилися. А тут прийшов до мене наприкінці осені. Я як відпрацював борг Ніваріуму тут же і лишився. Ось… Де мій друг заклятий тинявся – не знаю, але через дванадцять років після випуску прийшов до мене. Каже: «Давай забудемо всі наші сварки» і вино дороге дістає – я подумав тоді, мабуть, добре місце після академії знайшов, заспокоївся. Угу, та тільки вино те зі снодійним було і прокинутися мені вже не довелося.

- Мені дуже шкода, - видихнула я. - Але невже, дивлячись на те, що сталося з вашим колишнім другом, на те, як його смерть перетворила, ви теж хочете продовжити своє потойбічне життя?

Міхай сумно посміхнувся, а потім, подивившись мені у вічі, відповів:

- Мій друг хотів влади та величі, а я хочу жити.

Ми замовкли. А за півгодини пошуки увінчалися успіхом - Карро витяг з купи дребєдені маленький кулон з місячним каменем.

- Це він, - підтвердив Міхай.

У цей момент глибоко під землею почулося виття, що змінилося гулом.

- Ніко, жваво на вихід і запечатуємо тут все! - скомандував наставник.

- Дякую за допомогу, Міхай, - подякувала я примарі, хоч і з вигодою для себе, а все ж допоміг. Без нього ми б ще довго тут копалися.

- Ой, годі вам, хто ще кому допоміг, - відмахнувся Міхай, - біжіть швидше і знищуйте цю гидоту.

Ми вибігли з дому та запечатали його магічно. Практично тут же почули гуркіт і скрегіт, а сама хатина трохи здригнулася.

- Тікаємо далі, - смикнув мене за руку наставник.

Зупинилися ми на якійсь галявині з іншого боку від села. Абігор негайно розпочав знищення філактерії. Однак із цим виникли проблеми. Як мені сказав Гор, на такого роду артефакти накладаються сильні чари, що оберігають від знищення чи самостійної руйнації, як самого предмета, так і заклинання, що утримує душу мага.

Хлопець уже випробував усі очевидні способи знищення: рубав мечем, бив каменем, закидав заклинаннями, але на камені не було і подряпин, навіть не потьмянів. Тепер же Гор сидів на поваленому дереві і задумливо розглядав артефакт. У мене ж взагалі не було ідей, як з ним розправитися, тому я ходила по периметру, намагаючись не заважати наставникові. У якийсь момент я помітила чорну нечітку постать, яка мчала у наш бік.

- Абігор, схоже, у нас гості, - попередила я, вказуючи в бік неприємності, що наближалася. - Лічі не бояться денного світла?

- Не бояться, але слабшають, - підтвердив Гор і кинув мені кулон зі словами:

- Спробуй, може в тебе вийде з ним розібратися, а я намагатимусь затримати цього паршівця.

Карро побіг назустріч лічу, кастуючи якісь заклинання вищого порядку, а я дивилася на камінь, як це нещодавно робив наставник. Значить магія його не бере, меч теж. Ні мечем, ні магією. Ця думка крутилася в голові подібно до настирливої ​​мухи. Я розуміла, що десь таке вже було, причому нещодавно… Ну точно!

Я миттю кинулась до сумки Абігора і відкопала пляшку з кров'ю невідомої болотної тварюки. Ця гидота запечатала на якийсь час мою магію, то може вона допоможе якщо не знищити саму філактерію, то хоча б прибрати з неї захист! Ледве дочекалася, коли в'язка густа темна крапля плюхнулася на світлий камінь.

Спочатку нічого не відбувалося, але потім одна за одною почали з'являтися і розбігатися тріщини по колись гладкій поверхні і крізь них почало сочитися світло. Осторонь я почула крик, справжнє волання, сповнене болю. А потім стався невеликий вибух – звільнена душа чистою енергією вирвалася із ув'язнення. Мене відкинуло на пару метрів, і здається, я вдарилася головою об камінь, бо все потонуло в темряві.

***

Пробудження не порадувало мене: окрім гулу в голові, я відчувала тремор у кінцівках і сильний голод, навіть звірячий. Що відбувається? Розплющивши очі, побачила, що перебуваю у виділеній Абігору кімнаті, на його ліжку. Судячи з непроглядної темряви та зачинених віконницями вікон – зараз була глибока ніч. Сам наставник виявився поряд, він спав сидячи на стільці, склавши руки на столі і поклавши на них голову.

Вирішивши не будити його, тихо встала з ліжка і проскочила повз, прямуючи на кухню. Сподіваюся, я зможу знайти щось, чим можна перекусити, бо від голоду вже шлунок зводить.

Мені пощастило, в печі справді стояв чавунок з охололою вечерею. Не відчуваючи смаку, проковтнула все в мить, і озирнулася в пошуках ще їстівного. Але була спантеличена гучним нестямним криком. Та що ж то за сімейка така?

Повернулася до джерела вереску – Леліка. Ну, тепер усе стало на свої місця, значить, талант оповідача Далія успадкувала від татуся, а вокальні дані від матусі! Власна здогадка здалася мені неймовірно смішною, тому я, не стримуючись, засміялася. Бідолашна жінка втратила свідомість і, якби не Абігор, який вчасно з’явився, вдарилася б головою. Наставник підхопив її на руки і миттєво кинувся за двері, де передав її, судячи з вигуків, що долинали, Афелію. Після чого Карро повернувся на кухню і накрив нас пологом тиші, а потім вовком дивлячись на мене прогарчав: