Читати книгу - "Академія Ніваріум. Літня практика, Анна Скрипка"

- Темрява тебе забирай, ти якого гхара[3] обернулася звіром?!

Здивовано подивилася на хлопця, а й справді він зараз нижчий у зрості чи це я піддала у висоту? Ну так, стелю роги чіпляють, а сама я на напівзігнутих ногах… ем, лапах стою. Як це так вийшло, що я цього не помітила? І ще не менш важливе питання, чому я не звернула уваги на верхні кінцівки? Обурлива неуважність до ріднесеньких членів тіла вимагала від мене негайного відновлення справедливості. Тому тепер я стояла пильно дивлячись на свої лапи-руки. А чудові у мене пазурі, виявляється! Ніколи не звертала на них увагу. А чому я ніколи на них не звертала уваги? Від глибокого самокопання мене відволік наставник.

- Ніко, ти як почуваєшся?

- Чудово! – радісно гаркнула я, що змусило хлопця трохи здригнутися. Я дійсно відчувала незрозумілу ейфорію та неймовірний підйом сил. Ще б поїсти нормально і буде взагалі краса, що тут у них є? Втративши інтерес до настирливого наставника, я полізла в комору, здається від туди долинає запах копченого м'яса, мням!

- Якщо ти повернеш собі людську подобу - то швидше наситишся, - вкрадливо підказав Карро.

«Хм, але ж точно!» - подумала я, обертаючись людиною. Але не встигла випробувати пораду у ділі – Гор підло скористався моментом, щоб кинути в мене сонні чари.

***

Яскраве сонячне проміння, пробиваючись крізь віконні фіранки, нахабно лізло в очі. Я перевернулася на інший бік, але сонячні зайчики переслідували мене і там. Спробувала розплющити очі, але ті були наче свинцеві. Тоді вирішила згадати події, що передували, але в голові утворився вакуум. Що сталося? Напитися я так не могла – на нас алкоголь не діє. Може хтось спробував отруїти? Абігор помстився мені та зілля якесь підлив? Припущення змінювалися одне одним. Зібравшись із силами, я зробила ще одну спробу розплющити очі, і – о, диво, мені це вдалося!

- Доброго ранку, чудовисько!

Повернулася на голос. Абігор сидів на підвіконні з карманним дзеркалом у руках. Яскраве сонячне світло змусило мене одразу замружитися і відвернутися.

- Як ти себе почуваєш?

- Так само, як і виглядаю, - прохрипіла я. - Що сталося вчора?

- Я теж запитувався цим питанням. Можна було б припустити, що ти в драбадан напилася, але алкоголем від тебе не пахло, наркотичних речовин тобі не було де взяти. Так що, я в сум'ятті. Сподівався, ти мені поясниш.

Це не те, що я хотіла почути. Зазвичай, запитуючи наставника, я отримувала хоч якусь підказку. Але тепер треба шукати відповідь самостійно.

- Що останнє пам'ятаєш? – прийшов на допомогу хлопець.

- Нічого.

- Як з лічем розібралися, пам'ятаєш?

Покопавшись у своїй пам'яті, я знайшла змащені спогади про те, що сталося:

- Неясно.

- Як я зрозумів, ти додумалася капнути на амулет кров'ю болотяної нежиті, молодець, до речі! Потім з філактерії звільнилася душа, а тебе відкинуло на каміння, знепритомніла. Після пробудження, ти влаштувала переполох на кухні, налякала наших гостинних господарів. Леліка, між іншим, заїкатися почала. Мені ледве вдалося тебе нейтралізувати, а потім ще старості з три короби набрехав, як з демоном бився. І що виявляється, він тебе викрасти встиг, мені дивом вдалося тебе врятувати.

- Останнє навіщо?

- Щоб пояснити зникнення демона та твою присутність на кухні. Ну, що, з'явилися міркування щодо того, що з тобою відбувалося?

Я повторила подумки переказ Абігора. Раз, потім другий, третій… А потім, схопивши за хвіст думку, перепитала:

- То ти кажеш, душа звільнилася? А я поряд була і мене відкинуло?

- Так, тільки не кажи, що у дайрів так струс мозку дається взнаки!

- Ні, так у демонів пересичення життєвою енергією дається взнаки, - приречено поправила я. Почула, як збоку висварився наставник.

- Чим це загрожує? – напружено спитав він.

- А вам хіба не розказували?

– Наші майстри не знають про таке.

- А ми не пам'ятаємо – настільки давно вже не харчуємось душами, що навіть наші прапрадіди не пам'ятають, як це. Але добре вже те, що я вчора ні на кого не накинулася, а Леліка відбулася легким переляком.

- Хах, з приводу легкого, я б посперечався, - хмикнув Абігор, - але так, згоден, нам учора пощастило, що ти в рознос не пішла. Тебе тільки мучив голод. А зараз ти голодна?

Я похитала головою. Зараз я відчувала лише суцільну апатію, і єдине, чого хотіла – це побути наодинці та в тиші. І, мабуть, щось таке відчувши, Гор важко зітхнув і сказав:

- Дай мені відповідь на останнє запитання, і я від тебе відстану. Чим ти мене вчора обпоїла?

- Ти все ж таки помітив?

- Не відразу, маю зізнатися.

– Це був «Голос сирени».

- У якій пропорції? – убито спитав Гор.

- У чистій концентрації.