Читати книгу - "Танок з драконами"

Пан Юстин знайшов їм місця на лаві й приніс вечерю на двох: пиво і шматки конятини, спечені на чорне ззовні, але червоні всередині. Аша зробила ковток пива і напустилася на конятину. Шматок був менший, ніж попереднього разу, але живіт забурчав од самих лише пахощів.

— Дякую вам, добрий пане, — мовила вона; підборіддям її спливав жирний кривавий сік.

— Юстин! Я наполягаю.

Масей порізав собі м’ясо на шматочки і штрикнув один з них кинджалом. Далі за столом Віл Лисорук розповідав воякам навколо себе, що Станіс поновить наступ на Зимосіч за три дні. Він сам, мовляв, чув з вуст одного зі стайнярів, що ходили за королівськими кіньми.

— Його милість бачив перемогу в полум’ї! — оголосив Лисорук. — Ще й таку перемогу, про яку співатимуть тисячу років у княжому замку та селянській хаті!

Юстин Масей підняв очі від своєї конятини.

— Холодний рахунок минулої ночі сягнув вісімдесяти. — Він виколупав з зубів шматочок жилавого м’яса і відкинув пальцем до найближчого собаки. — Якщо виступити в похід, то помиратимемо сотнями.

— А як лишимося тут, то й тисячами, — заперечив пан Гамфрей Стрімчак. — Я кажу: наступ або смерть!

— А я відповідаю: наступ і є смерть. Нехай ми дійдемо до Зимосічі… що далі? Як ми її візьмемо? Половина з наших так заслабла, що ледве ноги пересуває. Ти їм накажеш видиратися мурами? Чи будувати гуляй-городи?

— Треба сидіти тут, чекати доброї години, — мовив пан Ормунд Вильд, схожий на кощавий труп старий лицар, котрому на вигляд личило вже не сидіти, а лежати.

Аша чула плітки, що дехто зі щитників та списників ставив гроші на те, хто з зацного панства і славного лицарства помре наступним. Панові Ормонду віддавали першість майже одностайно. «От би взнати, скільки грошей ставлять на мене, — подумала Аша. — Мо’, ще не пізно і собі закластися?»

— Тут хоч прихисток якийсь є, — наполягав Вильд, — і риба у озерах.

— Риби тут замало, а рибалок забагато, — похмуро пробурчав князь Горострук.

Він з-поміж усіх мав найбільше причин хмурніти. По-перше, саме його людей щойно спалив пан Годрі. По-друге, серед товариства, зібраного у довгому домі, гуляли чутки, що Горострук не лише знав про скоєне своїми вояками, а й поділяв їхнє частування.

— Правду каже, — забурчав Нед Дрівняк, один зі жбирських пластунів. Його ще кликали Нед Кусиніс, бо мороз відкусив йому кінчик носа дві зими тому. Дрівняк знав вовчу пущу найкраще за всіх живих людей. Навіть найпихатіше королівське панство зрештою навчилося замовкати і слухати, коли він розтуляв рота. — Скільки там тих озер, а рибалок вже кількасот. Юрмитеся на них, мов хробаки на трупі. Дірок наробили, аж дивуюся, як ніхто ще з головою не втопився. Коло острова є місця, де наче щури лід погризли.

І захитав головою.

— Озера вже порожні. Геть усе з них вибрано.

— Тим паче час вирушати! — наполягав Гамфрей Стрімчак. — Якщо однак чекає смерть, то хоч зустрінемо її з мечами у руках!

Суперечка розгорталася так само, як напередодні, а тоді ще за день і два. «Рушити вперед і загинути, сидіти тут і помирати, відступити і пропасти.»

— Ну то ти і стрічай її, як хочеш, Гамфрею, — відповів Юстин Масей. — А я краще поживу ще трохи, хоч весну побачу.

— Дехто кличе таких боягузами, — мовив князь Горострук.

— Краще хай кличуть боягузом, ніж людожером.

Горострукове обличчя скривилося у нападі люті.

— Ах ти ж…

— Смерть на війні — справа звична. — У дверях стояв пан Річард Горп, з мокрим від розталого снігу волоссям. — Хто піде з нами, розділить і здобич, яку ми візьмемо в Болтона та його байстрюка, і частку невмирущої слави. Хто заслабкий для наступу — мусить сам подбати про себе. Але маєте моє слово: щойно ми візьмемо Зимосіч, як негайно вишлемо вам харчів.

— Ви не візьмете Зимосіч!

— Авжеж візьмемо, — почулося клекотіння від високого столу, де сидів Арнольф Карстарк з сином Артором та трьома онуками. Князь Арнольф підвівся на ноги, наче стерв’ятник одірвався від здобичі. Одна плямиста рука вчепилася у плече сина, шукаючи опори. — Ми візьмемо її заради Неда і його доньки. Еге ж, і заради Молодого Вовка, свавільно вбитого хлопчика. Я зі своїми покажу шлях. Я так і сказав його ласкавій милості королю. «Рушаймо, — сказав я. — Ще й місяць не обернеться, а ми вже скупаємося у крові Фреїв та Болтонів.»

Вояки почали гатити ногами по підлозі, а кулаками — по стільницях. Майже всі серед них були північанами, помітила Аша. Південне панство навпроти, через вогняний рів, сиділо на лавах мовчки і нерухомо.

Юстин Масей почекав, поки ревище вщухне, а тоді мовив:

— Ваша мужність, князю Карстарку, гідна захвату, але самою мужністю мурів Зимосічі не здолаєш. Благаю, розкажіть: як ви зібралися здобути замок? Кидаючи сніжки?

Відповів йому один з онуків князя Арнольфа:

— Зрубаємо дерева, зробимо тарани, та й виб’ємо ворота.

— І загинете.

Подав голос другий онук:

— Наробимо драбин і видеремося на мури.

— І загинете.

Озвався Артор Карстарк, молодший син князя Арнольфа:

— Збудуємо обложні вежі. Гуляй-городи.

— І загинете, загинете, загинете! — Пан Юстин закотив очі під лоба. — На богів, Карстарки, невже ви всі з глузду з’їхали?

— На яких ще «богів»? — утрутився Річард Горп. — Щось ти забуваєшся, Юстине. Ми маємо одного-єдиного бога. Про поганських гемонів у цьому товаристві краще не згадуй. Бо врятувати нас нині може лише Господь Світла. Хіба ти не згоден?

І виразно поклав руку на руків’я меча, не зводячи очей з обличчя Юстина Масея. Його пекучий погляд змусив пана Юстина захищатися.

— Авжеж, лише Господь Світла. Моя віра не слабша за твою, Річарде, ти й сам знаєш!

— Я не в вірі твоїй сумніваюся, Юстине, а в мужності. Ти проповідуєш зраду і поразку на кожному кроці, відколи ми вирушили зі Жбиру-в-Пущі. Я аж мимохіть питаю себе, на чиєму ти боці.

Масеєвою шиєю поповзла фарба.

— Годі вже з мене! Обридло стовбичити тут і слухати образи!

Він зірвав вогкого кобеняка зі стіни так раптово, що Аша почула, як репнула